За три з половиною роки мешканці села Дергачі адаптувалися до нової реальності, в якій, на жаль, «шахіди» та КАБи стали «нормою». У деяких населених пунктах, на кордоні Самисіна, втриматися практично неможливо – до всього «звичайного» російського озброєння влітку додалися оптоволоконні дрони. А там ще є люди. Ті, хто евакуювалися, найчастіше обирають центр свого населеного пункту або Харків. Як нині живеться у прифронтовому місті, кореспондентам Укрінформу розповіли мешканці Дергачова.

«СУСІД», ЯКОГО НЕ ПОЗБУТИСЯ

Через Дергачі проходить траса Т 2103: від райцентру до села Золочів, сільські населені пункти якого також межують з Російською Федерацією. Колись цією дорогою тричі на день курсували автобуси з російського міста Грайворон до Харкова. Звісно, ​​ними скористалися й українські пасажири. І зараз на цій дорозі, від під’їзду до останнього будинку на виїзді з Дергачів, ми бачимо руйнування, які завдають «сусіди» та «пасажири». Зруйновано промислові підприємства, житлові будинки, адміністративні будівлі. На площі – понівечений будинок культури з «вишиванкою» на фасаді. У деяких навколишніх будівлях замість вікон стоять плити OSB. А за кілька десятків метрів — свіжоасфальтована ділянка вулиці та охайний тротуар, зроблений ще у вересні.

В центрі зупиняємося в кав’ярні зі смішною назвою «Kohve», знайомимося з працівниками – Соня І від Лізи.

– Робимо піцу, хот-доги, якщо хочеться їсти. Так, кава буває різних сортів. Людей багато, клієнтів вистачає», – кажуть дівчата.

– Загалом ми працюємо три дні і змінюємось. «Я щойно зайшла», — пояснює Ліза, посміхаючись.

Обоє, як і більшість мешканців, втекли у 2022 році, у найважчий для громади період, і не хочуть повторювати досвід переселення.

– Ми поїхали за кордон, до Польщі. Вони пробули там три місяці. Повернувся в Україну. Ще три місяці жили в Харкові, а потім після контрнаступу (у вересні 2022 р.) ред.) повернувся в Дергачі», – разом кажуть друзі.

На питання, як змінилося їхнє життя і як його далі будувати у прифронтовому місті, відповідають лаконічно: «Ми звикли, нам тут добре».

ПОТРІБНІ РУКИ ВОЛОНТЕРА

У Дергачах також зустрічаємо місцевого волонтера Юлія Сушко. Вона також стверджує, що жителі адаптувалися до обстрілів і вибухів з кордону.

– Одного вечора я вигулювала собаку. Я чую, ніби феєрверк запускають. Думаю: ну кому це спало на думку створювати? Я роблю кілька кроків. Містер! Ну який феєрверк? Це те, що «шахіди» збивають. Тобто нам усе це здається звичайними речами… КАБ пролетів на сто метрів: так, ми трохи розгойдалися, вікна вилетіли, двері зачинилися. Але це такі дрібниці порівняно з тим, що люди зруйнували десяток будинків. Це було на дні народження моєї доньки. Ми збиралися шашлик. І смажені. Перед цим ми з сусідами подряпали скло», – розповідає Сушко.

Вона почала допомагати армії після повномасштабного вторгнення і взагалі не залишала рідне місто.

— питає — ой! (показує рукою над головою, – ред.). Решітки, постійні плати – на гуму, запчастини, Старлінки, акумулятори – нічого не змінилося. Допомагаємо тим, хто був тут, на Дергачівщині, ще в лютому-березні 2022 року. На жаль, не всі живі, – каже Юлія.

За її словами, волонтерській групі допомагають місцеві підприємці: один надав приміщення без оренди, інший купує основу для мереж.

«Інакше я б його не витягнув». Кілька разів мені хотілося все кинути! Але я не можу, – хитає головою жінка.

Вона засмучена тим, що залучити нових людей для допомоги армії неможливо.

– Не знаю, що б я робив, якби не мої дівчата! Я їх так і називаю – всі 60+! Від філії Православної Церкви України. Вони відгукнулися на мій заклик, і з’явився самий наш скелет. Кожного ранку – дощ, сніг, мороз, не важливо – вони приходять. Болить спина, скопав город — і тут кілька годин! Нас, звісно, ​​менше: із близько 20 осіб семеро приєднуються постійно, ще кілька людей приходять на вихідні. І нуль нових! У мене стільки друзів, усі знають, чим я займаюся, скільки разів я вас запрошувала, хоч спробуйте», – каже волонтер.

БУДІВНИЦТВО – ВЕЛИКИМИ І МАЛЕНЬКИМИ КРОКАМИ

З центральної частини Дергачів вирушаємо до відреставрованих кварталів. Навіть у 2023 році за співфінансування з державного, обласного та місцевого бюджетів вдалося відновити 18 багатоквартирних будинків, які значно постраждали від обстрілів. А торік тут зробили благоустрій – тротуари, клумби, лавочки, дитячі майданчики. Будівлі виглядають сучасно і, звичайно, виділяються на загальному міському тлі.

У березні у Дергачах запрацювала оновлена ​​амбулаторія. По суті, це абсолютно нова будівля, надбудована другий поверх, бо після обстрілу від старої залишилася невелика частина – внутрішня стіна з фундаментом. На цей об’єкт виділено 68 мільйонів гривень з Фонду ліквідації наслідків збройної агресії та близько 4 мільйонів гривень з місцевого бюджету.

За літо у Дергачах відремонтували окремі ділянки доріг та паркінги, замінили мережі централізованого водопостачання в одному з мікрорайонів та в центральній частині міста. Про це повідомив начальник інформаційного відділу міської військової адміністрації Олександр КуликЗа кошти Броварської міської ради відновлюють два вододжерела. Це проект у рамках програми «Пліч-о-пліч: об’єднані громади». Завдяки коштам організації DESPRO у трьох багатоквартирних будинках відреставровано вікна та покрівлю, ще один об’єкт триває.

– Ми постійно шукаємо можливості для одужання, звертаємось до благодійних організацій та партнерів. Бо власні кошти громади дуже обмежені. Є підприємства, які повністю знищили, а є ті, у яких вивезли обладнання. Деякі хоч і не працюють у нас, але не змінили місця реєстрації – і це якось економить наш бюджет. За роки війни воно не відновилося, і в нашій країні було відкрито лише одне виробниче підприємство. АПК: із 27 підприємств повністю чи частково працюють лише чотири, які розташовані ближче до Дергачів, каже Кулик.

ПІДГОТОВКА ДО ОФЛАЙН-НАВЧАННЯ ДІТЕЙ

Зараз, можна сказати, головний об’єкт будівництва міста – протирадіаційне укриття в одному з ліцеїв. Основні роботи вже на завершальному етапі, кажуть у міськадміністрації. Школа зможе прийняти 1500 учнів у дві зміни. Очікується, що змішане навчання розпочнеться у жовтні. Сім’ї з дітьми чекають цього з нетерпінням.

«У нас взагалі немає сусідів з дітьми — усі роз’їхалися». Спілкування не вистачає, каже пенсіонер Надя Михайлівнаякий має десятирічну онуку. — Притулки дуже потрібні. Щоб діти навчалися та були творчими. Перед війною я водила внучку на гуртки, гуртки танців і малювання. Для мене це було свято, коли вони виступали, концерти будь-які.

Незважаючи на всі ризики, родина не планує залишати Дергачів.

– Так, ми весь час живемо в страху. Того року, коли воно знову залетіло і затріщало, внучка не витримала і сказала: «Бабуся, ми їдемо в Красноград!» (нині Берестінь — місто в південно-західній частині Харківської області, — ред.). Ми вже їздили туди рік, а в 2024 році знову були невістка з онукою на два місяці. А зараз сидимо… Що буде… Друзі мені кажуть: чого ти дивишся новини? А я ще чекаю одного, що ввімкну і скажу: «Війна закінчилася», — зітхає жінка.

За словами Олександра Кулика, близько 4 тисяч школярів навчаються дистанційно в школах, але 1400 дітей фізично присутні в суспільстві.

– У самих Дергачах їх тисяча, серед них і студенти, і дошкільнята. Тому відкриття радіаційного укриття дасть можливість усім школярам, ​​які проживають у місті, перейти на змішаний формат, зазначає Кулик.

ГІРША СИТУАЦІЯ НА КОРДОНІ

Загалом у центрі села зараз проживає близько 20 тис. осіб (до повномасштабного вторгнення було приблизно 18–19 тис.). На обліку перебуває 3300 внутрішньо переміщених осіб.

– У нас відбулося оновлення населення. У найкритичніші тижні, як-от березень 2022 року, мешканців залишилося лише 4 тисячі. Як ми це обчислили? У гуманітарних науках. Бо інакше було просто неможливо. В умовах, коли нічого не виходило, всі приходили на допомогу. Тоді у Дергачах у період до звільнення територій громади (вересень 2022 року) проживало близько 6–8 тисяч осіб. ред.). Після деокупації люди почали активніше повертатися. І зараз через те, що частина корінних мешканців повернулася не з інших регіонів чи з-за кордону, а приїхали люди з півночі нашої громади – Руської Лозової, Козачої Лопані, Проходова, інших районів області та з інших прифронтових районів, кількість населення зростає, – каже Кулик.

Він додає, що під час другого наступу росіян на півночі Харківської області багато людей знову виїхали і повернулися через два тижні.

– Бо спочатку була паніка: йшли на Липки, на Волчанськ – приїдуть і сюди. Але тут (окупантам, – вид.) невдало. Проте безпекова ситуація в суспільстві не змінюється на краще. Оптоволоконні дрони використовуються все частіше. Вже там на Козачій Лопані павутина висить! У Цупівці та Дубовці чекають на дорогах, поки проїде машина. Ситуація там для людей вже критична. Ризик отримання травм або смерті надзвичайно високий. Найважче в Козахолопаному старостинському окрузі: Гранів, Ветеринарне, Шевченка – там все зруйновано», – констатує представник IBA.

ДО статистика від начальника військового відомства В’ячеслав ЗадоренкоПорівняно з попереднім місяцем у вересні зменшилася кількість авіабомбардувань, але зросло використання безпілотників РСЗВ і БПЛА. “Ударами по Слатиному, Прудянці, Козачій Лопані, Новій Козачій та інших населених пунктах громади окупанти вбили п’ятьох і ще шістьох поранили, знищили 34 будинки та господарські будівлі, знищили щонайменше чотири цивільні автомобілі. На жаль, кількість загиблих у вересні внаслідок обстрілів росіян на Дергачівщині є найбільшою за весь період 2025», – сказав Задоренко.

У вересні лише 23 людини залишили кордон, а близько тисячі ще залишаються в староствах, що межують з Росією. Викликають на евакуацію.

Юлія БайрачнаХарків
Фото В’ячеслав Мадієвський та Дергачівської міської ради

У будинках мешканців приватного сектора Київського району Одеси, який найбільше постраждав від дощу 30 вересня, руйнуються стіни. На вулицях також зсув.

Воронки утворилися на вулицях Ейзенштейна і Магнітогорській – прямо під будинками. Зокрема, у мешканця будинку на вулиці Марини Параджанової обвалилася стіна у підвалі.

Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.

Постраждалі вимагають встановити причину, чому їх затопило, і змінити статус постраждалих через негоду на статус постраждалих через недбалість.

ЛЮДИ ВИМАГУЮТЬ КОМІСІЙНІ…

“Комунальники просто засипають піском ями на дорогах, зсувів тут ніколи не було, ми боїмося, що наші будинки підуть під землю. Хочемо комісію з будівельниками та геодезистами, щоб розібралися, чому відбуваються зсуви і що з цим робити”, – каже він. Марина.

За її словами, раніше під час дощів їх вулицю місцями підтопило через те, що колектор міг забитися листям.

“Цей плащ Traverse 17, він від Williams. О 16:30 резервуар для дощової води був порожній, я весь час перевіряв його, бо боявся затоплення. Через півгодини алею затопило. І це була не злива, нас залило хвилею. Вона перетнула 4-метрові паркани. Точкою відліку, звідки могла йти вода, ми з сусідами знайшли насосну станцію на вул. Тобто там був збій, або не вийшло», – каже Марина.

У коментарі Укрінформу працівник насосної станції зазначив, що станцію затопило під час зливи.

“Такого ніколи не було. Раніше наша станція справлялася. Жінка працювала в цю зміну. ​​Вона 4 рази ходила чистити станцію, щоб насоси не забилися. Замерзла, захворіла. Взагалі у нас невелика бригада працює. Вся помпа протонула”, – розповіла працівниця.

…ТА СТАНУ ПОСТРАЖДАЛИХ

Місцеві мешканці стверджують, що однією з причин неочікуваної хвилі стала неправильна забудова колишнього струмка. Тут побудували котеджі і дренаж зробили під кутом до природного русла.

Наразі місцеві мешканці наполягають на наданні їм статусу потерпілих через недбалість зловмисників.

“Ми хочемо встановити причину, чому нас затопило, і змінити статус постраждалих від негоди на статус постраждалих від недбалості. Зараз нам не компенсують більшу частину втраченого майна – це те, що було в підвалах чи гаражах. Наприклад, у мене потонуло 2 машини. Я також готувався до відключень електроенергії – генератор і сонячна станція зберігалися в підвалі, це не компенсують. Таку техніку всі тримають у себе підвали, а це не враховується», – каже жінка.

Місцевий пенсіонер. Лара на вулиці Ейзенштейна чоловіка разом із сусідом рятували із сильної води через вікно. Обидва впевнені, що це не просто злива.

“Кімната миттєво наповнилася водою, я не могла відкрити двері. Мій чоловік зміг вибратися через вікно і допоміг мені. Потім ми спробували потрапити до сусіда через 3-метровий паркан по сходах, але мене віднесло течією. Потім сусід кинув нам мотузку, і вони з чоловіком витягли мене. Після цього частина кам’яної огорожі обвалилася. Це не просто дощ”, – розповідає Лара.

Будинок подружжя затопило до стелі.

І ЗНОВУ ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Тим часом у вівторок, 7 жовтня, в Одесі оголосили чергове штормове попередження. За даними Гідрометцентру Чорного та Азовського морів, очікуються сильні дощі – від 15 до 49 мм опадів за 12 годин. Рівень небезпеки жовтий, що відповідає першому рівню метеорологічної небезпеки.

Вулиці в місті затоплені, зранку не ходять трамваї №18 і №20, замість них ходять маршрутки. Трамвай №7 їздить за скороченим маршрутом – від Херсонської площі до 11-ї станції Люстдорфського шосе.

Школярі, вихованці дитсадків та позашкільних закладів через погіршення погодних умов навчаються дистанційно.

Комунальні підприємства продовжують працювати в розширеному режимі.

Як повідомляв Укрінформ, 30 вересня в Одесі випала майже двомісячна норма опадів – 94 мм. Гідрометцентр Чорного та Азовського морів оголосив третій (червоний) рівень небезпеки. Це другий найвищий показник за всю історію спостережень після рекорду 20 вересня 2016 року, коли було зафіксовано 113 мм.

Внаслідок шторму загинуло десять людей. Серед загиблих ціла родина з п’яти осіб.

В Одесі дощем було пошкоджено 286 приватних будинків і 582 житлових будинки. На допомогу людям, чиї будинки постраждали, міськрада спрямує 126,3 мільйона гривень.

В Одесі визначили райони та вулиці з найбільшим ризиком підтоплення та підтоплення під час негоди. У списку понад 20 локацій.

Анна БодроваОдеса

фото: Ніна Ляшонок / Укрінформ

Ви можете купити більше наших фотографій тут.

Анатолій Головченко та його дружина Тетяна Гекова опікуються центром іпотерапії та оздоровчої верхової їзди Ecolife, що розташований біля села Лабурівка Полтавської області. Тут працюють і з дітьми зі складними захворюваннями та інвалідністю, і з ветеранами, і з усіма іншими.

Поки Тетяна проводила заняття з іпотерапії для дітей, Анатолій розповів про роботу центру та про те, як допомагають тварини.

КОНІ – НЕ ЗАЛИШАЙТЕЇСТИ ПРИСТРАСТЬ ТА ПОЧАТОК ІСТОРІЇ ЛЮБОВІ

Щодо створення центру, Анатолій каже, що коні – це захоплення всього життя Тетяни.

– Це її любов з дитинства. А в 12 років просто поїхала на коні пасти корів. Поки всі ганялися за чергою пішки, вона вирішила зробити саме це. Пізніше я домовився з одним чоловіком, у якого було троє коней, що він дозволить мені їх взяти і вивезти. Але він про них особливо не дбав – все чистив і чистив, бо коней йому було шкода. А потім все перевернулося, як з’явилися і їхні коні. А пізніше вона дізналася, що у селянина є табун коней, і вони об’єдналися. Тут коні утримуються в хороших умовах і за ними легко доглядати.

Анатолій на власному досвіді знає цінність спілкування з природою та кіньми – як ветеран. Просування росіян було зупинено на початку війни.

– У березні 2014 року став добровольцем. Був у добровольчому батальйоні «Айдар», потрапив у полон, залишився живий, потрапив на обмін. Потім він опинився в лікарні. Але він ще півтора року воював і був у розвідці. У 2017 році він повернувся додому. А коли почалася повномасштабна війна, 25 лютого я вже був у Сіверсько-Донецьку з побратимами», – розповідає чоловік.

Військові брали участь у бойових завданнях у низці гарячих районів, зокрема в Донецькій області та Запоріжжі. Але у 2024 році йому довелося залишити службу за станом здоров’я.

І саме тут, у центрі «Еколайф», він познайомився з Тетяною: у 2018 році він приїхав до центру як ветеран АТО, теж на реабілітацію. Спочатку вони подружилися, потім стали парою, а в 2019 році стали подружжям.

ВИБЕРІТЬ ТВАРИНУ З М’ЯКИМ ХАРАКТЕРОМ

Анатолій зазначає, що основна робота – це іпотерапія, хоча можна давати уроки верхової їзди.

— Кінно-спортивний клуб — це більше вид спорту, і ми не маємо до нього ніякого відношення. Спортивні коні проходять спеціальну підготовку, характер у них різний, як і методи тренування. Також коня підбираємо і тренуємо», – зазначає він.

Кінь вибирають так, щоб він мав лагідний характер, не кусався, не бився і не боявся. Дуже часто «наїзниками» стають діти, особливо з проблемами здоров’я та інвалідністю. Вихованці Полтавського реабілітаційного центру щорічно відвідують заняття з іпотерапії. Цьогоріч – понад 120 дітей.

– Багато дітей фізично не можуть втриматися на коні, є й діти на візках, або діти, яким важко пересуватися. Ми фактично одягли їх на тварину. Одна людина веде коня, а з боків ходять два інструктора, підтримуючи дитину. Діти бувають різні, наприклад, вони можуть щось голосно кричати. Коні в таких умовах повинні бути абсолютно спокійні; тварини не придатні для занять спортом, каже чоловік.

Зараз у Ecolife шість коней. Деякі з них до кінця життя збереглися на м’ясокомбінатах – Тетяна вчасно дізналася про тварин і викупила їх. Їх утримують у спільному табуні з місцевим фермером, тому коні знаходяться не в стайні, а на вільному вигулі. Заняття проводяться не тільки в іншому місці, а й у польових умовах. Інструктори беруть з собою спорядження – м’ячі, іграшки і т. д. Діти в цьому випадку знаходяться не в сідлі, а в спеціальному спорядженні – пов’язці. Таким чином дитина сидить на коні, відчуває всі його рухи і підлаштовується під них – це дозволяє розвивати різні групи м’язів і рівновагу. Залежно від діагнозу та після попереднього обговорення потреб дитини з батьками підбираються види занять і вправ.

– Є діти, які в силу своїх особливостей не розмовляють, дуже замкнуті – у них один вид діяльності. А хтось навпаки: дуже рухливий, непосидючий, занадто активний, тоді ми вибираємо щось інше. Ці коні також будуть різними, тому що у кожного свій алюр, різні рухи. Наприклад, наша Злата дуже м’яка в рухах. Ви їдете на ньому, як плаваєте. А є рисаки, вони жвавіші, там ще треба трошки потриматись і реагувати. Як усі люди різні, так і всі коні», – розповідає Анатолій.

Додає, що після одного-двох сеансів ефект від іпотерапії навряд чи буде помітний. Але при регулярних заняттях позитивний ефект стає очевидним:

“У нас дівчинка на візку, вона майже не могла сама ходити, не могла триматися. А цього року ми бачимо, що вона трохи краще сиділа на коні. А минулого року, я пам’ятаю, ми з липня проводили іпотерапію, і все одно було важко. Ми її просто посадили на коня і тримали. Вона спочатку просто лежала на коні. А десь на п’ятому уроці вона вже сіла”.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ВЕТЕРАНІВ – У СПІЛКУВАННІ З КОНЕМ

Анатолій, як і Тетяна, має педагогічну освіту. Але зараз вона отримує третю вищу освіту кризового психолога. Реабілітаційна робота має також психологічний характер, особливо під час повномасштабної війни. Крім того, іпотерапія тут також для ветеранів, хоча вона відрізняється від дитячої і більше схожа на класичну верхову їзду. Анатолій розповідає, що саме з цієї причини нещодавно придбали шостого коня в Дібрівському кінному заводі.

– Це кобила, їй 10 років, перші чотири роки свого життя вона брала участь у перегонах. Вона була рисаком. У неї були хороші результати, але через шість років вона просто опинилася в стаді. Не бігав чи нічого. А зараз ще більше купили для ветеранів, для прокату. Вона слухняна, але ми все ще навчаємо її іпотерапії», – ділиться він.

Ветеранські коні все ще осідлані – це передбачає вагу дорослої людини. Але це також зручніше для людей, оскільки вони залишаються в сідлі. Крім верхової їзди відіграє роль і спілкування з твариною, яке має психологічне та емоційне значення. Ви можете погладити коня, почухати його спеціальними щітками, погодувати ласощами, просто перебуваючи поруч.

Ветерани не такі часті гості, як діти, зауважує Анатолій. Адже у кожного своє життя, робота, і перебування з кіньми для дорослих більше схоже на відпочинок – як фізичний, так і моральний, але не у всіх є можливість приділяти такому відпочинку достатньо часу.

На завершення Анатолій ділиться планами щодо розширення. Зараз на території вже облаштували зони відпочинку, будують леваду – огороджену частину. Тетяна також отримала грант і незабаром планує встановити вагончик, щоб можна було ночувати та спілкуватися з природою та кіньми. Проте основною роботою залишається іпотерапія – коні продовжують допомагати і дітям, і дорослим.

Мирослава ЛипаКропивницький

Фото автора

На полонині зараз – тиша: густа, як туман. Вівчарські ватри давно згасли, лише трава зберігає запах диму й молока. Ватаги зі своїми отарами вже вдома – вівці розсипалися пагорбами та грунями за гірськими селами, ще пасуть траву. Вівчарі також ще варять сир, але вже не в колибі. Цикл завершився – настала пора з гори та в долину. Тут вівчарі оновлять отари до весни, виплекають нових ягнят, відбракують старих, яким уже не топтати карпатські верхи, і чекатимуть весни. І завершення війни. Як живуть вівчарі в розкиданих по хребтах Хустщини селах – у репортажі Укрінформу.

ДИРЕКТОРА ЛЕГКО ЗНАЙТИ, А ВІВЧАРЯ – ВАЖКО

Перший, до кого йдемо в гості, – Іван Петрина з Горінчева. Вівчар, як-то кажуть, з діда-прадіда. Дід, батько тримали вівці та ходили з ними в полонину, й Іван уже 22 роки як ходить. Чоловіку – під 60, отара у нього величенька: своїх 270 овець та кіз, ще добирає від ґаздів у селах. Літує з ними на полонині, яку орендує в користування у лісників. Із цього усі мають зиск: Іванова отара пасеться і дає молоко на сир, водночас вівці та кози не дають заростати полонинам.

Іван Петрина мусить встигати і з вівцями на полонині бути, і продавати сир на базар внизу – тоді за нього можна правити добру ціну й господарство має рентабельність. Адже для випасу овець ватаг наймає людей, які будуть постійно в полонині. Каже, що дуже важко: чоловіків нема, молодь з вівцями не хоче бути – то для них не цікаво.

– Коби платив тисячу доларів, то многі би йшли, ай-як! Директора легко знайти, то учителя важко! – сипле метафорами про правду життя вівчар.

А правда така, що робітники, які йдуть у полонину, дуже часто неблагонадійні й люблять «собі дати» – тобто випити горілки. Ну й буває так, що вип’ють добряче та й сплять, а вівці не доєні. Тоді власник отари мусить йти в полонину до овець та й працювати замість своїх робітників.

– А що робити? – каже Іван Петрина. – Мусай!

«КУПЦЯМ ТРЕБА ПАРАДНІ СИРИ, А НЕ ТРАДИЦІЙНІ»

Питаю, чи можна у вівчарстві чоловіків заміняти жінками, й наводжу приклад, як під час війни жінки сідають за кермо тракторів та комбайнів чи стають за верстати на виробництві, бо нема інших рук.

– Та котра би жона пішла в полонину, а ґаздівство? – щиро каже вівчар.

І пояснює: що то треба ходити з вівцями, доїти їх, варити сир – майже весь час на ногах й у справах. Не кожна зможе.

Його дружина додає, що в сусідньому селі все ж є жінка, яка має отару та й ходить зі своїми вівцями, як ватаг. Утім, дізнаюся, що це вимушено, бо отара їй дісталася від чоловіка й вона господарює з ними, бо просто нема кому.

Іван Петрина каже, що цьогоріч сезон дуже хороший – багато було і молока, і сиру, і покупців на нього, що важливо. Купують сир у вівчарів переважно місцеві – ті, хто знає цей продукт, розуміється на ньому і споживає його повсякчас. Купці в містах, розмірковує Петрина, це добре, але їм треба мати парадні сири, тобто приготовані спеціальними способами, а не традиційними. З тим нема коли та й кому бавитися, резюмує він.

Виходимо з хати, Іван веде нас до своїх коней. Каже, що тримає їх для краси – не використовує, щоб їхати в полонину або орати землю. На моє здивування, як це – тримати худобу просто для краси, сміється, як зі слів дитини, якій цього не зрозуміти. Та й гладить своїх кобил з лошатами, що гарцюють у загородці.

Прощаємось. Натхненна любов’ю господаря до своїх тварин, йду до ще одного ватага.

«ЦЕ ВАЖКА РОБОТА, АЛЕ З УСІХ Я ЛЮБЛЮ САМЕ ЇЇ»

Це – Ярослав Дуля, голова Асоціації вівчарів Хустщини. Живе у присілку Монастирця, і ми їдемо до його господарства такою дорогою, якою взимку не доберешся нічим, хіба на конях. В Ярослава коні, звісно, теж є. Ще не вдома – гуляють: місцеві звикли відпускати коней на вільну пашу. Вони ходять собі полонинами без жодного нагляду все літо. Овець зараз вдома також нема – хлопець погнав їх на пашу пагорбами неподалік, бо з полонини зійшли вже місяць як. Зате в казані над вогнем ще парує жентиця після вурди – її якраз відцідили після того, як зварили сир із ранішнього молока.

– Ми зараз із вами ще встигнемо її скуштувати та й випити кави, а там якраз хлопець буде вівці гнати через береги, то поїдемо туди, пофоткаєте, – оголошує порядок денний Ярослав. Голосуємо за вівчареву пропозицію за основу і в цілому без жодних правок.

Ярославу – 35 років, понад десять – вівчарює. Походив по заробітках, як усі місцеві хлопці, а тоді одне літо пробув із вівчарями в полонині, навчився і купив собі вівці та кози.

– Це важка робота, але з усіх робіт я найбільше люблю саме її. Розумієте, роботу мусай любити – інакше неможливо. А я дуже люблю наші карпатські вівці. Маю також трохи румунських, але вони до наших умов погано пристосовані, люблять більше по рівнині ходити. А наші полонинами би ходили що влітку, що зимою – просяться, аби їх випустити, під снігом собі будуть траву добувати, а сіна не їстимуть. І кози теж люблю, вони мають бути файні – рогаті й челлені, – каже.

Вівчарі в цих горах любов міряють не словами, а витримкою. І живуть за принципом, що вівчарство не вибирають – у нього просто не можна не повернутися.

ВІВЦІ – «ГАЗОНОКОСАРКИ» ДЛЯ СОНЯЧНИХ СТАНЦІЙ

Ярослав свою отару підбирав власноруч – купував вівці й кози по сусідніх селах. Кожну впізнає «в обличчя» і знає її характер. Каже, що 200 голів в отарі, як має зараз, йому вдосталь – на більше не встигне, бо також працює на них сам. І в полонину з ними йде влітку, і косить їм влітку, і доглядає, коли починають котитися, і навесні ягнят відбирає. Це нон-стоп робота – круглий рік і 20 годин на добу. Влітку вівчарі на ногах із п´ятої години ранку до першій ночі.

Сир та вурду чоловік збуває в селі. Беруть, каже, місцеві, а ще – блогер.

– Він завів тік-ток, то перепродує мій сир та вурду по цілому Закарпаттю й Україні. Ну, але мені добре – він від мене сир забрав, тож маю збут, а далі хай робить, що хоче, – каже вівчар.

Додає, що на базар йому їздити ніколи, бо треба отару глядіти, того й влаштовує ситуація. Влітку його отара дає 50 кг сиру на день, тепер набагато менше – до 15. А взимку його узагалі не буде, бо вівці не доїтимуться.

Розширятися Ярослав не планує. Теж каже, що важко знайти людей, з якими можна ватажити в полонині. На поголів’я вистачає його самого й одного робітника: хлопець любить вівці й уже кілька років з Ярославом, вівчар його дуже цінує.

– А візьмеш будь-кого, то важко довіряти, – коментує.

Ділиться, що останніми роками багато овець весною продає власникам сонячних станцій. Їх використовують як безкоштовні газонокосарки, адже вівці випасають траву під сонячними батареями і не треба косити. Лише пити їм дати та й усе. Отакий цікавий варіант розвитку вівчарства в Карпатах у сучасних умовах.

ДО 11 КЛАСУ НАКОЛЯДУВАВ 70 ОВЕЦЬ

Третій, з ким зустрічаємось цього дня, – 28-річний Юрій Дувалка. Він – наймолодший вівчар в Асоціації та водночас власник найбільшої отари: має 500 голів.

Коли ми приходимо, отари також нема вдома – на паші. Тож поки що розмовляємо про вівчарство в Карпатах в умовах повномасштабної війни.

Юрій розповідає, що вівчарить уже 12 років. Як глядачка збоку, запитую, чим керується молодий хлопець, що обрав собі саме такий життєвий шлях.

– Це любов до овець. Я їх дуже люблю з дитинства. У нас вдома завжди були коні – ми виросли коло них. Овець було з десяток, батько просто тримав у господарстві. Але я, скільки себе пам’ятаю в дитинстві, весь час коло овець. Так їх любив, що зрештою нянько купив мені три вівці у цімбора (товариша, – ред.). Але я хотів іще, тому на заколядовані гроші, на подаровані на день народження або зароблені десь на підробітках купував собі вівці й кози. І вже до 11 класу мав 40 кіз та 70 овець. Тоді в перше літо після школи я з ними пішов у полонину. Мама й няньо нічого не казали – бачили, що я лиш тим буду займатися. Зараз у моїй отарі 500 голів. І я з ними також усе літо в полонині. Ну а взимку, коли почнуть котитися, то ще більше роботи, бо ночами не спиш, мусиш догледіти. Тому я постійно з вівцями, – розповідає Юрій.

А із сиром – Юрина дружина. Вона їздить по базарах у ближні села та міста, також відправляє замовлення «Новою поштою», навіть у Київ. Хоча, каже, замовляють сири закарпатці, які виїхали за межі області. А останніми роками люди, які хочуть купити сиру з полонини, самі за ним і їдуть: їм то цікаво, зроблять собі пікнік, пройдуться, овець познімають, – то вже ціла екскурсія!

У полонину йдуть із вівцями на Юря – на початку травня, а вертаються на Иля (пророка Іллі, що на початку серпня, – ред.). Цьогоріч було тепло, тож зійшли в кінці серпня, біля 25 числа, каже Юрій. На полонині різні трафунки бувають. Якось зустрів ведмедя – тут проходить міграційний шлях бурих ведмедів.

– Він побачив мене, став на задні лапи, але потім роздумав та й пішов собі в хащу. А з вовком не обійшлося – задер мені кілька кіз та овець, що мусив кликати мисливця на нього, – розказує вівчар.

Юрій з дружиною слідкують за грантами – беруть участь у відборах та отримують підтримку на розвиток господарства від донорів з ЄС та ПРООН. Також мають в отарі десяток тірольських овець – у рамках партнерства з австрійцями з Тірольської землі.

– Вони там овець тримають на м’ясо і не доять їх. Ми доїли. Але вони не пристосовані до наших умов. Якщо наша вівця собі хоч де знайде пашу, то ці ні. Наша вівця прийде додому сита, а ця голодна. Її треба підгодовувати зерном й сіном. Словом, треба їх балувати, – каже вівчар. – Але австрійцям було самим цікаво в рамках цього проєкту, як їхня порода себе поведе у наших умовах. Вони постійно перепитують, що і як, ми їм звітуємо. Вівці тучні, великі – більші за наші, але ж ми майже не використовуємо овече м’ясо – хіба коли робимо ковбасу. Але побачимо, що з того вийде. Тірольські вівці у нас лише рік.

Юра каже, що треба пережити війну і протриматися, а там говорити про перспективи.

– Не раз чуємо, що в тому чи іншому селі вівчаря забрали – і отара пропадає, нікому вівчарити… Людей нема, щоб у полонини йшли робити. Та й в селах більше людей нема – кому сир продавати? Проблем багато. Але найбільша – то війна. От закінчиться, будемо говорити про розвиток, робити фестивалі. А поки що – живемо, як є…

ПАСТОРАЛЬ ПІД ЛІСОМ

Щоб відійти від проблем, йдемо на місце перепочинку отари неподалік Юриного газдівства. На прохання вівчаря хлопець, що зараз ходить з його вівцями за селом, приганяє показати отару.

Надибуємо надзвичайну пасторальну картину. Пів тисячі кіз та овець спочивають на зеленій галявині під лісом. Молоді кози вибираються на копиці зі сіном й зістрибують або вилежуються на сонці, підставляючи йому із цієї доступної висоти свої круті роги і челлені боки.

Вівці попасують траву, трясучи тронками. У світі, що тріщить по швах, вони далі тримають свій лад.

Білі татранські вівчарки лежать по периметру, а побачивши господаря, біжать лащитися. Вони охороняють лад на цій ділянці світу, ввіреній їм людьми.

Від звуку овечих тронок дзвенить у вухах, але цей дзвін приємний. Він – про життя, яке триває в Україні попри страшну реальність, за своїми законами й регламентами: на Юря починається – на Иля закінчується один виток спіралі й починається наступний. Вівці котяться, ягнята плекаються і потім стають новими вівцями. Починається ще один цикл нормального життя. Яке триває навіть у чеканні, коли ж завершиться війна…

Як повідомляв Укрінформ, у 2017 році вівчарі Хустщини об’єдналися в Асоціацію, щоб разом пропагувати продукт і підтримати розвиток вівчарства в регіоні. Тоді Асоціацію заснували десятеро вівчарів, за перший рік її існування вдалося збільшити виробництво сиру на 40%. Також заснували фестиваль – його планували проводити щорічно у травні до цвітіння в Долині нарцисів. Утім, почалася пандемія коронавірусу, а потім – повномасштабна війна. Плани змінилися… Майже половина вівчарів з Асоціації вийшли з неї, хтось виїхав, хтось продав отару. Але семеро чоловік досі лишаються, випасають отари й роблять традиційні карпатські сири.

Тетяна Когутич, Ужгород – Хустщина
Фото авторки

Через руйнування від щоденних російських обстрілів Херсон називають «містом дерев’яних вікон». У населених пунктах пошкоджено або повністю зруйновано понад 34 тисячі приватних і 1,5 тисячі житлових будинків. Фахівці Херсонської обласної комунальної аварійно-рятувальної служби (ХОКАРС) вже відремонтували близько 100 тисяч розбитих вікон та 95 тисяч квадратних метрів дахів. Про роботу рятувальників та те, як вони самі стають мішенями для ворога – у репортажі Укрінформу.

«НАШІ ГРОМАДСЬКІ ПРАЦІВЦІ – СВЯТІ ЛЮДИ»

Останнім часом безпекова ситуація на трасі Миколаїв-Херсон погіршилася: ворожі безпілотники нещадно атакують транспорт. Незважаючи на те, що дорога частково вкрита сітками для захисту від дронів, їхати потрібно на високих швидкостях. Таке випробування може бути останнім для нашої старої машини, тому до Херсона їдемо потягом.

У купе, крім нас, дві жінки з шестирічним хлопчиком. Він грається з величезною рибою-подушкою і сперечається з мамою, карась це чи сьомга. У Микити — так звуть дитину — є «залізобетонний» аргумент: у Херсоні немає червоної риби, а раніше можна було наловити багато карася. Сім’я їде з Києва, куди поїхала на вихідні святкувати день народження Микити.

– Поїхали відпочити, подивитися на життя, погуляти. Ми сиділи на березі річки, як колись у Херсоні, і над нами літали лише птахи. Спочатку навіть боялися, що це дрони, як удома. Ми живемо як переміщені особи в нашому місті; через обстріли ми були змушені залишити свій будинок у Східному районі та переїхати до бабусі. Ось так ми всі живемо в маленькій кімнаті», – зітхає мама Микити. Тетяна.

Жінка розповідає про своїх травмованих друзів, про те, як важко Микиті навчатися дистанційно, і як, незважаючи ні на що, їхня родина не хоче йти з дому.

– Наші комунальники – святі люди. Вони працюють під вогнем, все лагодять. У нас є і світло, і вода. Коли прилітає рейс, одразу привозять фанеру, щоб закрити вікна. До Дня міста навіть асфальт на площі вимили, побілили бордюри, щоб гарно виглядало. Вони всіляко дбають про Херсон і не покидають його. Пам’ятник їм треба поставити ще за життя, додає вона.

Тож, поспілкувавшись, вирушаємо до міста, де проведемо день із представниками однієї зі служб.

ХТО ТАКІ ХОКАРІ

На вокзалі нас зустрічає начальник Херсонської обласної комунальної аварійно-рятувальної служби. Максим Курчик з бригадою. Пояснює, що в дорозі доведеться спілкуватися, адже рятувальники їдуть на терміновий виклик.

– Ми замазуємо розбиті вікна – іноді 300 на день. Перекриваємо дахи, вивозимо сміття, звільняємо людей із закритих квартир. Роботи з розмінування розпочато, – пояснює керівник фронту робіт ХОКАРС.

Очолив службу порятунку одразу після визволення Херсона. До цього з родиною жив у Дніпрі.

«Я хотів битися, але моя дружина мені не дозволила», — сміється він. – Коли я дізнався про цю вакансію, одразу поїхав до Херсона.

Питаємо, чи погодилася дружина на такий, теж небезпечний, варіант.

«І вона поїхала зі мною, хоча в Дніпрі тоді ще було тихо», — розповідає рятувальник.

За словами Курчика, після відходу росіян з Херсона в ХОКАРСі залишилося всього семеро людей, зараз там працює 140 співробітників.

— Тут взагалі нічого не було. Ні людей, ні техніки. Росіяни забрали все, залишивши два «хліби», які не виявились. Приїхали волонтери і зробили все безкоштовно. Потім була черга з шукачів роботи. Зараз у нас працює вісім будівельних бригад і чотири бригади рятувальників. 90 відсотків техніки – від благодійників: екскаватори, крани, вишки. Машини для майнінгу дуже потрібні, найдешевший коштує 500 000 євро. Поки що ми розмінуємо вручну. Проводиться велика робота по розмінуванню. Плюс у нас є гуманітарний штаб – ми приймаємо всіх гуманітарників, які їдуть до Херсона», – додає Курчик.

Особливо ХОКАРС пишається працівниками, які виконують небезпечну роботу на висоті.

– У нас є ексклюзивні альпіністи; таких як вони більше ніде в місті немає. Ну ось і сталося, КАБ влетіло і знесло весь під’їзд, зверху багато плит звисало. Їх зрізали альпіністи, що висіли на мотузках. Плити нагадували грона винограду. А днями альпіністом працювали на електричній опорі, щоб відновити світло людям. Вишкою там не скористаєшся – миттєво обстріляють», – каже керівник рятувальної служби.

НА ДАХУ ТРАВМУВАЛИ П’ЯТО ЛЮДЕЙ

Цілями для загарбників є працівники ДСНС та техніка. Керівник ХОКАРС каже, що багато військовослужбовців отримали поранення, деякі двічі і більше. Проте люди повертаються до небезпечної роботи. Курчик зазначає, що херсонці стали фаталістами і все сприймають як долю, від якої нікуди не дітися. Але, кажуть, розуміють, що «хто в Херсоні герой, той довго не живе».

– Зазвичай після тривалого перельоту росіяни запускають розвідувальний безпілотник і чекають прибуття служб. Потім знову атакують. На даху моргу в один момент у нас було п’ятеро поранених. Робили дах, і воно відразу туди полетіло. Також обстрілюють техніку дорогою на виклик. Чотири машини у нас згоріли, два екскаватори чекають на ремонт. Один потрапив на міну, другий пошкодив дрон. Ремонт за мільйон 600 тисяч. Передня частина автобуса, в якому ми їдемо, була повністю розірвана і була на ремонті. Ну а по дрібницях, то він їх там поламає», – коментує Курчик.

РОБОТА І ПРОТИПОЖЕЖНЕ ПРИКРИТТЯ

Тим часом ми дісталися до місця виклику. Тут ворожі «Блискавки» влучили у багатоповерхівку. Рятувальникам необхідно дістатися від даху до уламків стелі, що звисають з верхніх поверхів, і демонтувати його, не пошкодивши газопровід, що знаходиться внизу. Робота «ювелірна», а враховуючи можливі обстріли, нам абсолютно незрозуміло, як чоловіки залишаються спокійними та зосередженими.

Питаємо, як можна працювати в такій небезпеці.

— Бачиш гвинтівку? – Курчик показує на зброю між водійським і пасажирським сидіннями. – Це наш захист від безпілотників. Є пристрій, який реагує, якщо поруч дрон. Швидко ховаємось і стріляємо. У червону зону з нами зазвичай їздять військові – це групи прикриття. Зараз ми вже прикриваємося, дозвіл на зброю отримали від поліції.

Молодий чоловік контролює процес зняття плити з даху. Костянтин.

– Сьогодні чистили піч, яка висіла над газовою трубою. Подібні випадки трапляються чи не щодня. Найважче, коли роботі заважають дрони, а так, це звичайний день. Ну що мені робити? Нам потрібна допомога», — каже Костянтин, вибачається за короткий коментар і йде до роботи.

ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ РЯТУВАЛЬНИКІВ

Щоправда, керівник про нього мало говорить.

– Костя працює на службі 15 років. Під час окупації тиждень був у російському полоні, але не хоче про це згадувати. Закатували. На щастя, його відпустили. Ну що він їм скаже, крім того, що лісові пожежі гасив? А троє наших співробітників досі в полоні», – каже Курчик.

Він додає, що Костянтину також довелося тікати від атак безпілотників.

“Він їхав на виклик і побачив себе в козирку, перехоплюючи сигнал дрона. Почав тікати і вибрав неправильний напрямок – поїхав у бік Антонівки. Там натрапив на “пелюстку”. У машини зламалося колесо, після чого він втік трьома колесами. Дрон його все-таки наздогнав, але після удару машина все одно завелася. Ну що ви думаєте? Костя вирішив поміняти гуму, щоб їхати далі. Тоді його наздогнав другий дрон, потім третій Костянтин змушений був пробігти 15 км, приземлившись пішки», – розповідає Максим Курчик.

Також рятувальники розкидають безпілотники та дрон-сітки над дорогами міста.

– У планах продовжити на 350 км: Бериславське шосе, трасу на Миколаїв, Антонівку та через села, центральні вулиці Херсона та об’єкти життєзабезпечення. «Критичка» вже готова, 80 відсотків зроблено. У місті пройшли понад 10 км вулиць. Ну а трасу на Миколаїв частково зробили односмуговою. Можна їздити, навіть на великій швидкості», – каже Курчик.

Питаю, як по трасі їздять маршрутки.

— Їдуть. Їздять усі, і маршрутки, і машини. Через те, що літають дрони, маршрутки не їздять, як раніше, зауважує він.

Сітки починають провисати від опалого листя. Чистили спеціальними щітками. Якщо дрон або вибухівка заплутуються в сітці, на місце викликають саперів.

— Ми довго вибирали сітки — товщину, розкриття. Потім їх відвезли на полігон. Витримує все, крім мистецтва. Був навіть скандал – дали нам сітки, а ми їх не взяли, бо вони горіли від дронів. Волонтери скаржилися, що сітки безкоштовно не беруть, каже Курчик.

Голова ХОКАРСу одним із найскладніших завдань у своїй роботі вважає евакуацію після вибуху росіянами Каховської ГЕС.

– Цілодобова евакуація людей; Також довелося розвантажувати 10 машин гуманітарної допомоги на добу. Протягом тижня з острова депортували понад 150 осіб. Евакуацію неодноразово обстрілювали. Зараз, до речі, з острова вивозять чоловіка, якого евакуювали під час повені. Вони впізнали один одного, але йому не пощастило, додає Максим Курчик.

Він додає, що нещодавно рятувальникам вручили «церковну нагороду». Зараз жартують, що у них дев’ять життів.

— Я вже два витратив. Довелося евакуювати документи з архіву. Навігатор вказав повернути праворуч, хоча мав йти в інший бік. Проїхали по навігатору і тільки розвернулися – артилерія почала бити зліва. Якби навігатор не поклав трубку, нас би тут не було. І знову хот-дог врятував мені життя. Я купив його на заправці і хотів продовжувати їздити. Я зустрів друга, і він сказав, залишайся тут, їж спокійно. Я так і зробив, і дорогу, якою я мав їхати, почали обстрілювати. Там загинуло 11 осіб», – каже Курчик.

Його колега, командир рятувального взводу Валерійсміється, що в нього залишилося всього п’ять життів.

– КАБ приїхав на Університетську, ми поїхали. Вони вилізли на дах будинку. І знову почався обстріл, нам дивом вдалося спуститися до входу, за кілька метрів від нас впав снаряд. удачі Були випадки… Але це дрібниці, — усміхається Валерій, ніби мова йде не про життя, а про щось несуттєве.

Тим часом роботи з демонтажу плити закінчені, і нам час вирушати. Рятувальники проводять нам коротку «екскурсію» містом. Незважаючи на обстріли, Херсон живий. Вулицями ходять тролейбуси, таксі і навіть навчальні машини автошколи. Працюють магазини, аптеки та кафе, а на зупинці бабуся продає квіти. Рік тому ми були в Херсоні, з того часу руйнування зросли в рази, майже всі вікна фасадних будинків зараз забиті. Але в місті сміття прибирають і навіть бордюри білять; тут створюється відчуття складного життя.

На прощання робимо рятувальникам комплімент за роботу, який пролунав у поїзді дорогою до міста.

— У кожного свій фронт. Ми міцно тримаємо фронт. Люди вдячні», – каже Максим Курчик.

***

За словами начальника відділу внутрішньої та інформаційної політики Херсонської ОВА Олександра ТолоконниковаЧимало комунальників постраждали від російських обстрілів.

– Багато прибиральників загинуло, багато було поранено в ХОКАРСІ, загинули електрики, газовики, сантехніки. За рік обстріл змінився. Половина, а іноді й більше, — дрони. По Херсону майже не обстрілюють мінометів. Мінометні команди з поплавців замінили на безпілотники. За минулий тиждень в області зафіксовано понад 2,5 тисячі атак безпілотників, найбільше – у Херсоні. Також вели вогонь з артилерії та РСЗВ», – сказав Толоконников.

Більшість постраждалих отримали травми під час виконання робіт у червоних зонах.

– Під удар громадський транспорт, закриваються маршрути на Острів, Перекопськ, Дар’ївку, Білозерку та інші. Проблема в тому, що, зокрема, на острові залишилося близько 200 людей. Ми закликаємо їх евакуюватися, але безуспішно. А скільки разів траплялося, що росіяни нападали на волонтерів, які привозять їм їжу, а також на екстрених служб! Були випадки, коли гинули лікарі, які приїжджали на виклик до Перекопська. Але люди залишаються там і вважають, що їм все треба принести і їм все надати. Немає світла, води, мобільного зв’язку майже немає. Перед війною на острові залишилося 10 відсотків усього населення. А зараз з цих 10 відсотків залишилося 10, і це велика проблема, – каже Олександр Толоконников.

Анна БодроваОдеса
Фото Ніна Ляшонок / Укрінформ

Ви можете купити більше наших фотографій тут

З погляду кількості й історичної цінності археологічних пам’яток Черкащина посідає чільне місце в Україні. Тут є все, починаючи від палеолітичних стоянок (400 тисяч років до нашої ери) і закінчуючи подвір’ям хати, де народився всесвітньо відомий борець Іван Піддубний. Утім, можливо, сусідні області не менш багаті на прадавні скарби, тільки поки що не знайшлося кому їх відкривати. Натомість у Черкасах живе завзятець цієї справи, який робив свої відкриття, перебуваючи іноді в статусі безробітного і навіть дисидента.

З Михайлом Сиволапом – українським археологом, краєзнавцем, соціологом, співавтором топонімічної концепції м. Черкаси, фахівцем із вивчення пам’яток епохи ранньої бронзи Середньої Наддніпрянщини: курганів, стоянок та поселень ямної культури (ІІІ тис. до н. е.) спілкувався кореспондент Укрінформу.

НАЩАДОК ГАЙДАМАКІВ

Сьогодні Михайло Сиволап очолює Черкаський міський археологічний музей Середньої Наддніпрянщини. Скорочено – ЧАМ (за словами директора, повна абревіатура надто складна для вимовляння, тож визнали за доцільне пропустити в ній більш як половину літер). Місто свого часу виділило кімнату в закутку величного кінотеатру «Україна», але експозиції саме зараз переїжджають у нове приміщення. Тому великим успіхом було вже те, що вдалося застати Михайла Павловича на робочому місці й побачити експонати, які тут ще залишаються.

Розмовляти про всі епохи, до яких доторкнувся співрозмовник, фізично було неможливим, та ще й з огляду на його клопоти, пов’язані з передислокацією. Тому автор цих рядків почав з близької йому теми половців (у «Вікіпедії» вона названа одним з найбільших доробків археолога). Тут виявилось, що артефакти, які вважались половецькими, насправді колись належали племені майже казкових берендеїв. Яких ті ж половці витіснили з лівобережних степів на Русь. Тому «перейшли на особистості».

– У 1982 році ви потрапили під пильну увагу КДБ через націоналізм. Націоналістом стали тому, що народились на Львівщині?

– Я – корінний черкасець, просто мої батьки на 10 років поїхали туди працювати. Перед школою приїхав сюди і, вміючи розмовляти тільки галицькою ґварою (і російською, бо там колоністи нею розмовляли), перевчався на українську. А так з діда-прадіда мої предки живуть тут. Дехто з них зафіксовані ще у XVIII столітті в Іркліївському курені Лубенського полку. Це ті, що по батькові. По матері – жили на правобережжі, зокрема були гайдамаками. А в Бродах я тільки народився.

У 1982 році в Київському державному університеті з’єдналась невелика група патріотично налаштованих студентів з п’яти факультетів – історики, романо-германські філологи й один фізик – Володимир Чемерис. Який згодом став одним з організаторів «Революції на граніті» у 1990-му, майбутній нардеп.

– Нас уже слухали. Коли я потрапив у КДБ, мені цитували прямо те, що я казав. Відпиратись не було змісту. Для мене це означало втрату можливості стати археологом.

Почалися колективні розборки. І тут виявилось, що однокашники геть не вбачають у діях Сиволапа і його подільників злісну антирадянщину. З усієї групи тільки головна комсомолка «утрималась» – решта відмовилась засуджувати (серед інших і знаменитий нині історик Олексій Толочко, син «того самого» Петра Петровича). І раптом усе припинилось. На адресу університетського начальства зі самого верху надійшла директива «припинити популяризувати націоналістів». Є версія, що сталось це з подання Брежнєва після передачі про цю справу «Голосу Америки».

НОВОБУДОВНИКИ

Михайлові все життя це гикалось. Розподіл після закінчення такий давали, що від нього він відмовився (один з варіантів – Народний музей в Чорнобильській зоні, а всі інші не передбачали заняття археологією). Тож пішов у Криворізьку археологічну експедицію, з працівниками якої познайомився на розкопках.

– Але я хотів копати Черкаси й Черкащину. На Криворіжжі теж цікаво, але я відчув, як мені не вистачає Дніпра. Там – самі степи і малесенька річка Саксагань, метрів двадцять завширшки. Навіть скупатись нема де. І пуголовки в калюжах не плавають, бо калюжі червоні. Мертві.

У Черкасах знайомий Сиволапа працював у відділі охорони пам’яток обласного музею. Десь за рік він зателефонував: «З’явилась вакансія у відділі, правда, не в археологічній частині – у відділі охорони пам’яток. Але ми щось придумаємо». Михайло просить вибачення в колег, кидає все і повертається в рідне місто на цю «неархеологічну» посаду.

– Ні, до складу пам’яток входили й пам’ятки археологічні. Але абсолютна більшість була – пам’ятники Другої світової і подібне. І тут з Києва, з Інституту археології приїздить Галина Ковпаненко і каже: «У мене в експедиції є кошти від Товариства охорони пам’яток по зводу пам’яток, і є потреба, щоб хтось із місцевих узявся». Ну, я взявся, і за півтора року з колегою Драбівський, Чорнобаївський і вже без нього Смілянський і лівобережну частину Канівського району дослідили. Розвідка й суцільне обстеження. Нам давали транспорт і гроші (54 карбованці на місяць), і ми ото їздили. Наступної весни ми зрозуміли, що треба робити таку експедицію, яка є в Кривому Розі. Новобудовна. Вона там була другою в Україні.

– Як це – «новобудовна»?

– Це коли під руйнування йдуть якісь пам’ятки через новобудови. Ми довели, що є в Черкасах група археологів, яка може на себе все це взяти. Обходили всі, які можна, кабінети в Черкасах, у Києві – і все ніяк. Поїхав на стажування до столиці – хоч якось душу відвести. Копали давньоруські кургани й поселення під Києвом, у Китаєві. І тут, під кінець того стажування, приїздить до мене цей мій колега і каже: «Хочу тебе забрати, бо в нас уже все пішло».

Якраз меліоратори зруйнували якийсь курган, порушивши закон. А коли до них прийшли з претензіями, вони відбились: «Нема кому копати». І тоді запитали нашого начальника управління культури: «Ну, що? Будемо відповідати за бездіяльність – чи щось робити?». Начальник тут же підписує дозвіл на стосі документів, які йому приносили раніше: «Про створення новобудовної археологічної експедиції при археологічному музеї».

Наказ про створення експедиції начальник підписав 20 липня 1987-го; 1 серпня археологи вже виїхали в поле.

– Дружина мого колеги довго шукала, де поділася щітка від пилососа, якою ми потім чистили поховання. Забрали з дому, що було з інструментарію, – слава богу, в мене і спальник був. Нам на весілля батьки подарували намет і два спальних мішки – наша перша квартира. Двадцять один рік я нею користувався.

До кінця осені було розкопано сім курганів, заробили перші гроші, на які купили необхідне спорядження, найняли одного лаборанта – тепер він професор, доктор наук у Петербурзі – і другого, фотографа. Той допоміг купити обладнання для фотолабораторії.

КОНСУЛЬТАНТ У СИРОТИ

В Україні перша новобудовна експедиція була створена в Чернігові, друга – у Кривому Розі. Черкаська – третя. Потім вони з’явились майже в кожній області, і сьогодні всі вони об’єднані в т. зв. ОАСУ – Охоронну археологічну службу України, яка під крилом Інституту археології.

– На цей момент у мене розкопано 91 курган. З них 56 розкопав сам. Більшість – епоха бронзи, ІІІ тисячоліття до нашої ери, є ІІ тисячоліття. А найпізніший – поховання берендеїв ХІ–ХІІ століть. За десять років наша експедиція розкопала 107 курганів (колеги – 51). Перший копали разом, потім розділились, залучили лаборантів. Троє з моїх лаборантів нині доктори наук, двоє – кандидати.

Важко сказати, чи були це відголоски бурхливого минулого, але Михайло Павлович просидів без офіційної роботи три роки. Працював сторожем, ночами виконував переклади (однією з його спеціальностей є перекладач у галузі історії). Перекладав із дев’яти мов. Потім, коли навіть втратив роботу сторожа, його запросили політаналітиком у команду Михайла Сироти, голови Конституційної комісії ВР у 1996 році. Вибору тоді не було…

До речі, тридцять років Михайло Сиволап працює в Міській топонімічній комісії. На першому етапі, коли всім у місті заправляли депутати-комуністи, а згодом «регіонали», з двох сотень запропонованих нових назв міськрада схвалила всього 12. Але потім у 2007 році замість тієї програми, яка вже застаріла, з колегою почали створювати нову концепцію. Її було проголосовано й прийнято за керівництво до дії.

І весь цей час намагався створити музей. Звертався до всіх мерів, аж поки в 2013 році тодішній міський голова Черкас Сергій Одарич прийшов до археолога і після знайомства з його доробком нарешті сказав: «От вам приміщення, готуйте документи».

– За два тижні меру оголосили імпічмент. Одночасно мене поперли з університету, пояснили це тим, що я єдиний на факультеті не вступив до Партії регіонів. «І, знаючи твою біографію, ніхто навіть не намагався пропонувати, бо знали, що не погодишся». Але міськрада мене підтримала; секретар міськради, комуніст, до речі, виділив мені на тютюновій фабриці три кімнати. Безробітному! У мене в чотирьох місцях зберігались експонати, я почав їх звозити…

Заробляв соціологією. Об’їздили від Вінниці до Донеччини, від міст Славутича і Народичі на півночі до Сімферополя. Створив музей з тих експонатів, що не встиг здати в обласний краєзнавчий. Накопав нових зі студентами. Експедицій, розвідок було не менш як 10 на рік. Усе це фінансував тільки зі своєї кишені. Далі перекладав, водив екскурсії по місту, возив по області, по Україні.

– Наприклад, виїжджаємо із Черкас на Новгород-Сіверський – і всю дорогу, поки їдемо, я розповідаю про все, що бачимо навколо. Так само – на Ужгород, на Крим, Полтавщину. У молоді роки я знав майже всіх археологів Союзу. Тепер нас менше, і ми розділені.

ЗАБЛУКАЛІ КІММЕРІЙЦІ

Я копав усі без винятку епохи. Починаючи від неандертальців і закінчуючи матеріалами з хати Івана Піддубного. Не копав тільки античність, бо античності на Черкащині немає. Правда, на давньогрецьких розкопках я бував, у нас і за кордоном. Однак бувати і брати участь – це різні речі. А спеціалізуюсь на епосі ранньої бронзи.

Михайло Сиволап першим почав копати могили на місці теперішнього ТРЦ «Хрещатик-Сіті» у центрі Черкас. У 1991-му році, коли жінки принесли горщики.

– Якраз у мене була перерва в розкопках курганів на лівобережжі, і за гроші, зароблені на курганах, я й почав ці розкопки. Могильник Черняхівської культури, IV століття нашої ери. На цуй момент розкопано вже 76 поховань, останні два взяли два роки тому. Там ще є, що копати, але в межах міста це дуже важко.

Потім був могильник Білозерської культури (XII–XI ст. до н. е.). Більшість археологів вважає, що це ранній етап кіммерійців. Власне, кіммерійці жили південніше, в районі сучасного Миколаєва, а тут, на Черкащині, якась група оселилась. Археологу до того траплялось працювати на їхніх курганах, а тут пішов цілий могильник. У цілому в ньому було 70 поховань.

– Нам, правда, не дали докопати до кінця. Ми вже безробітними докопували останні три поховання навесні. Ми їх знайшли, тому треба було завершувати роботу. Інші ще слід було шукати на розкопаній ділянці. А потім місцевий фермер усе засипав…

– До речі, про античність. У вас в експозиції представлені давньогрецькі амфори зі скіфського кургану. Як фахівець, можете сказати: Більське городище на Полтавщині є Геродотовим Гелоном чи це вигадки тамтешніх медіа?

– Це одна з гіпотез. Ми не знаємо точно, де він був, через те, що опис його в Геродота дає змогу притулити це давнє скіфське поселення до кількох об’єктів. Хотілось би, бо це насправді найбільше городище скіфської епохи. Просто неймовірні розміри. Але ця територія була тільки притулком. Жили мешканці в трьох городищах: Східному, Західному і Куземинському. Отам є сліди постійного заселення. Решта території слугувала місцем, де їхні жителі могли переховуватись. Навколо – курганні групи. Городища тут не найбільші серед скіфських, що досліджені на сьогодні в Україні. На Черкащині є більші, суцільно заселені.

ВІДЛУННЯ ПАЛЕОЛІТУ

Потім розпочалася епопея з пошуку на Черкащині стоянок палеоліту. До того, що заснував Михайло Павлович, – музею в університеті, археологічної лабораторії, експедиції (за власний кошт), конче потрібно було додати експозицію епохи палеоліту. Після спроб і невдач уже не лишалось надії, аж тут…

– Приходжу якось, а в мене на столі лежить листок паперу, а на ньому – жменя кременів і назва села. Все. Кілька тижнів я розпитував, звідки це взялося. Сказали, що людина принесла в облдержадміністрацію; ОДА переадресувала на університет, принесли в мій музей, і добре, що написали назву села. Виявилось, що голова сільради знайшла кремені на городах у себе й сусідів. Це ж треба, яка свідома! Я організував розвідку в тому селі. Поїхав туди, знайшов голову сільради, ті стоянки, бо там не одна була. І ми кілька років влаштовуємо туди експедиції, в яких представлені археологи-палеолітники з Києва, з Одеси. Знайшов спонсора, який дав машину, коли моя стояла поламана. Узяв студентів-практикантів – і ми за кілька років відшукали ще чотири неандертальські стоянки і двадцять п’ять кроманьйонських. Вік – від 100 до 130 тисяч років. А на найнижчих шарах знайшли окремі знаряддя праці, вік яких визначили геологи: 400 тисяч років. Тобто на той момент ми відшукали найдавніші стоянки людини в Центральній Україні.

Найдавнішою в Україні – приблизно мільйон років тому – вважалась стоянка в Королево на Закарпатті. Колега Сиволапа знайшов стоянку поблизу Меджибожа на Хмельниччині віком 1 мільйон 400 тисяч років, а буквально кілька років тому нові дослідження на Королевому і цю дату переплюнули – тепер уже півтора мільйона років. Колега намагався привабити черкащан до розкопок в Меджибожі, але Михайло Павлович не може собі такого дозволити.

– Мене цікавить те, що на території Черкащини або хоча б у прилеглих районах. Ми не роззявляємо рота на чужі території – серед археологів це не прийнято. Звичайно, в нас є експонати з прилеглих районів сусідніх областей, але вони передані нам так чи інакше. Ми – музей, який фінансується з міського бюджету, і коли працюватимемо над іншою темою, місто нас просто не зрозуміє: чому він має фінансувати розкопки десь. Якби ми отримали експонати з тих розкопок, вони б зрозуміли.

Останнім питанням до археолога було таке:

– «Вікіпедія» каже, що завдяки експедиції, якою ви керували, на Черкащині виявлено та поставлено на державний облік понад півтори тисячі пам’яток: курганів, могильників, стоянок, поселень, валів, печер та ін. Але головною місією вашого життя був і є музей, створення якого ви лобіювали майже 30 років. Чому це для вас так важливо?

– Головне для мене – археологія. А музей потрібен для того, щоб інституціоналізувати ці відкриття. Прагну зробити все, щоб черкащани знали, на якій багатій землі вони живуть і чим можуть пишатись. Без музею це надто складно забезпечити, до того ж інші наші музеї, на мою думку, не надають у своїх експозиціях археології того значення, яке сьогодні потрібно.

Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора

Начиная с детского сада, в средних школах, а затем и в университетах детей милитаризируют, прививая культ героя войны. Через «уроки мужества», «разговоры о важном», уроки военной подготовки, новые учебники и различные военно-патриотические лагеря в головы детей вбивается возрожденная игра «Зорница» о том, что они в будущем должны уметь «умереть за Родину, за Россию и за русский Донбасс».

Подробнее о милитаризации детей и молодежи на оккупированных территориях рассказывает власкор Укринформа.

КУЛЬТ ВОЙНЫ И «ПАРТИЯ ГЕРОЕВ»

Первого сентября, как и в другие дни занятий, школьников заставляют слушать лекции так называемых героев СВО. Среди этих «героев» сегодня немало вчерашних бандитов, воров, убийц, ушедших на фронт из тюрем и колоний. Эти солдаты восхваляют войну и оправдывают свое присутствие на украинских землях.

Сегодня практически в каждой школе в каждом оккупированном населенном пункте Донецкой области есть классы, где стоят так называемые «парты героев». Инициатором этого проекта выступила партия «Единая Россия». В учебных заведениях затем открывают «парты героев», которые оккупанты называют «островками памяти», убеждая школьников, что «герои живут среди нас». В частности, в школе № 14 Мариуполя не так давно была открыта такая «парта героя» в честь некоего Эдуарда Дьяконова, принимавшего участие в захвате украинского приморского города и погибшего на месте.

А вообще, по словам заместителя главы “ДНР” Ларисы Товстыкиной, в так называемой республике открыто 500 “кабинет героев”. “Почетное право сидеть за ними предоставляется отличникам, активистам школьной организации “Движение первых”. Учащиеся дают торжественную клятву помнить и чтить подвиг героев, быть достойными их”, – сказала она.

Тема так называемых героев окружает школьников во всем, даже в тетрадях и дневниках с их изображением. Например, в оккупированной Макеевке первоклассникам раздали тетради с портретом на обложке – террориста, военного преступника, боевика “ДНР” Михаила Толстых с позывным “Гивий”, участвовавшего в боях за донецкий аэропорт на стороне пророссийских силовиков. «Гиви» был заместителем командира батальона «Сомали» среди боевиков, и его ликвидировали в 2017 году — он погиб в своем кабинете в Макеевке от подрыва взрывного устройства. Над его портретом на обложке школьной тетради надпись: «Гиви — герой! А ты?».

Также учащимся младших классов в “ДНР” раздали тетради с портретом Владимира Путина в военно-морской форме. А рядом с портретом – его цитата о цели их “спецоперации” на Украине: “Цель, как я уже много раз говорил, – защитить людей, прежде всего саму Россию, от тех угроз, которые они пытаются создать на прилегающих к нам исторических территориях. И мы не можем этого допустить”.

Стены некоторых школ захваченного Мариуполя оккупанты разрисовали теми же цитатами Путина, а не выдающихся ученых или писателей. Тот город, который российская армия по приказу своего президента в 2022 году превратила в руины и братскую могилу, уничтожив не менее 20-22 тысяч жителей.

ОБРАЗ ЖИРИНОВСКОГО И ДОНБАСССКИЙ АЛФАВИТ

На этот учебный год Министерство образования РФ утвердило 17 обязательных предметов для школ на оккупированных территориях. Из истории будут преподавать только “историю России”, “всеобщую историю” и “историю региона” – без всякого украинского содержания, потому что сейчас Донбасс – это только “часть России”.

Как известно, первый урок каждый понедельник во всех школах «ДНР», как и во всей Российской Федерации, — «Беседы о важном». Они будут продолжаться, и в школьную программу в рамках этих «беседов» включены мероприятия в честь 80-летия со дня рождения Владимира Жириновского. Потому что “важно сохранить политическое и научное наследие Владимира Вольфовича, чтобы школьники знали о его достижениях”, подчеркнули в “министерстве”.

А министр образования РФ Сергей Кравцов пояснил, что к празднованию этого юбилея запланирован ряд мероприятий, в частности, в программу “Разговоры о главном” и научно-практической конференции в рамках Всероссийского конкурса “Родина: история, культура, природа, этнос” добавлены темы, посвященные жизни Жириновского и “его вкладу в развитие социальных и гуманитарных знаний”.

После подобных заявлений в «министерстве» стоит упомянуть знаменитые цитаты Жириновского на языке оригинала: «Я мечтаю, чтобы русские солдаты омывали ноги теплой водой Индийского океана и навсегда переходили на летнюю форму»; «Пусть наши курят!» Кончат курит – каждый повесится».

Школьная программа в «ДНР» полностью интегрирована в российскую систему. А «Русский мир» наполняет мозги детей своей «патриотической идеологией» уже в начальной школе.

В частности, в сентябре этого года первоклассники донецкого лицея №5 даже получили от партии “Единая Россия” специальные буквари – “Азбуки Донбасса”. Татьяна Бубнова, руководитель общественного совета российского партийного проекта «Новая школа», вручая детям эти книги, отметила, что «эти азбуки Донбасса несут в себе особый патриотизм».

Эти книги – “подарки” первоклассникам – были вручены “по случаю празднования 11-летия областного общественного движения “Донецкая Республика”. Детей будут насильно обучать “духовно-нравственной культуре России”.

На временно оккупированных территориях россияне пытаются превратить даже детские праздники в инструмент пропаганды.

Школы и детские сады теперь обязаны представлять утренние программы на «утверждение» оккупационной администрации. Любое упоминание о Святом Николае или Санта-Клаусе фактически запрещено.

ШКОЛЬНЫЕ ВОЕННЫЕ ПОЛИГИНЫ

Также на ТОТ оккупанты заставляют возрождать коллективные «патриотические» движения с обязательным участием детей. Одним из таких является «Орлы России», имитирующий советских «Желтых детенышей». Формально прием якобы добровольный и с согласия родителей, но на практике фактически обязателен. Родители первоклассников испытывают давление, а их дети волнуются во время школьных, спортивных и культурных мероприятий.

После «Русских орлов» взрослые школьники вынуждены вступать в ряды «Юнармии», которая была основана Министерством обороны РФ в 2016 году и идентична бывшей советской пионерской организации. В частности, в Донецке возле мемориала “Вашим освободителям Донбасса” часто проходят показательные церемонии массового вступления школьников в ряды “Единой армии”. Участники такого мероприятия «на глазах у товарищей» приносят присягу, несут цветы к мемориалу и разворачивают георгиевскую ленту. Все это пафосно транслируется в новостях местного пропагандистского телевидения.

Общая военная подготовка является обязательной для старшеклассников в средних школах. Студенты задействованы в так называемой военно-патриотической игре «Зорница», которая включает в себя как традиционные состязания – смотр строя, сборку и разборку пулемета, стрельбу, так и элементы, связанные с современными боевыми действиями – с беспилотными летательными аппаратами (БПЛА) и киберугрозами.

Педагоги на местах распространяют русские нарративы о ненависти и жестокости к тому, что не вписывается в идеологию «Русского мира».

Например, недавно в школе №1 села Старобешево оккупированной Донецкой области по приказу «Единой России» школьников заставили участвовать в так называемой акции «Позор предателям». Учительница показала, а потом школьники вместе с ней начали бросать дротики в бумажные изображения известных людей, которых оккупанты считают «предателями России».

На видео, опубликованном Центром изучения оккупации, видно, как учительница держит в руках бумажные фигурки с наклеенными фотографиями известных россиян, покинувших РФ и выступающих против полномасштабной войны. Среди них Алла Пугачева, Марк Фейгин, Михаил Ходорковский, Максим Кац, Юрий Дудь, Александр Невзоров, Петр Верзилов, Илья Варламов, Илья Яшин и Константин Придыбайло.

Учительница заявляет: «Сегодня сотрудники Старобешевской школы № 1 участвуют в акции «Позор предателям». Вот они — предатели России». После этого учительница первой бросает дротики в изображения, закрепленные на доске для дартса, а ученики следуют за ней и с энтузиазмом участвуют в этом действии – «расстреливать несогласных».

Сегодня так называемое Министерство образования «ДНР» не скрывает, что на территории «республики» наблюдается нехватка педагогических кадров, в некоторых школах не хватает нескольких учителей-предметников, а трудоустроены многие пожилые учителя, давно вышедшие на пенсию. Кремль, конечно, пытается помочь и призывает сюда приезжать преподавателей со всей Российской Федерации. Но даже льготы с предоставлением жилья в «ДНР» и обещания повышения зарплат не увеличивают число желающих. Конечно, есть и те, кто согласен, и “преподаватели” из глубинки РФ приезжают по контрактам и оплатам. Их заселяют в жилье украинцев, вынужденных покинуть Донецкую область. Поэтому вновь прибывшие, к сожалению, меняют местную демографию.

Также в этом “министерстве” отмечают, что для введения новых предметов в школьную программу в “ДНР” потребовалась дополнительная подготовка местных педагогических кадров. Для преподавания таких дисциплин, как «Основы безопасности и защиты Родины» и «Основы православной культуры», перед этим учебным годом прошли курсовую переподготовку 792 и более 700 преподавателей соответственно.

Кроме того, в этом году всего 3529 учителей “повысили квалификацию” за пределами “ДНР” – прошли обучение в образовательных организациях других регионов РФ. А вообще, начиная с 2022 года, 15 тысяч учителей из Донецкой области вывезли на «переподготовку» в образовательные организации России, где особое внимание уделялось освоению федеральных государственных образовательных стандартов. На данный момент 65% педагогических работников “ДНР” уже прошли соответствующую подготовку, сообщают в “Министерстве республики”.

ИНФОРМАЦИОННАЯ ИЗОЛЯЦИЯ И «МАКС»

В этом учебном году на оккупированной территории было введено «нововведение» — с 1 октября в школах были полностью запрещены все мессенджеры, кроме российского «МАКСа». Это государственный мессенджер РФ, который передает все данные с телефона в органы власти.

Цель известна – полная изоляция информационного поля и контроль над каждым сообщением.

Во многих школах «ДНР» уже начала тщательную проверку телефонов школьников. Особое внимание уделяется наличию YouTube, Spotify и установленным VPN, чтобы изолировать детей от свободного мира и окончательно погрузить их в ту информационную среду, которая нужна Москве.

КУЛЬТ ПРЕСТУПНИКА

Одним из таких необходимых мероприятий стало празднование дня рождения В. Путина. В рамках информационной пропаганды в школах оккупированной Донецкой области в лучших традициях тоталитаризма был показан фильм о военном преступнике.

Школьники также были задействованы в почти театральном приветствии Путина в Донецке. Тогда в полночь перед приездом 7 октября молодые люди выстроились возле театра оперы и балета и хором отсчитали последние 10 секунд, а уже в 12 ночи все задули свечи на торте. Руководитель так называемых российских студенческих отрядов в ДНР Александр Кульгин рассказал местным журналистам-коллаборационистам: “Поскольку студенческие отряды представляют трудящуюся молодежь, студентов, школьников, которые работают в различных отраслях экономики, нашей команде пришла в голову идея поздравить нашего президента. Мы не просто так выбрали такой формат. Любой день рождения ассоциируется с тортом, со свечами…”

К сожалению, не каждому жителю Донецкой области придется дожить до торта и поздравления. Совсем недавно в захваченной Макеевке оккупанты открыли мемориал погибшим студентам Академии строительства и архитектуры. Здесь 51 человек был мобилизован и брошен как пушечное мясо в топку войны, которую развязал Путин и из которой никто из них не вернулся.

«Освобождение» Россией народа Донбасса выглядит кровавым, жестоким и жестоким. Русские разрушили и изуродовали деревни и города, унесли жизни многих людей. Пример тому – взятие Бахмута, Мариуполя, Авдеевки и т. д.

Всего с начала полномасштабного вторжения в результате обстрелов со стороны Российской Федерации в Донецкой области повреждено и разрушено более 1250 зданий образовательных и научно-исследовательских учреждений, более 170 спортивных объектов, более 80 музеев и библиотек, почти 50 зданий для культовой и религиозной деятельности.

ПС Когда этот материал был уже готов к печати, пришло сообщение о том, что оккупационная администрация Мариуполя открыла на базе школы «Дом Армии».

Учебное заведение будет работать на базе школы №26 Приморского района города. Оккупационная администрация уже провела «день открытых дверей». В ходе мероприятия россияне обучали школьников стрельбе, метанию ножей, саперному делу и обращению с дронами.

В мероприятии были вынуждены принять участие 13 учебных заведений города.

“Так, оккупанты уже со школьной парты пытаются подготовить мариупольских детей к войне. Организаторы заявили, что готовы принять в ряды “патриотического движения” детей с 8 лет, чтобы с детства навязывать военизированное мировоззрение”, – говорится в сообщении Мариупольского горсовета.

Елена КолгушеваДонецкая обл.

Я не думав, що настане день, коли я поїду в Бронежилет і каску в Малокатеринівку. Із Запоріжжя до Примор’я всього півгодини. Той самий, біля якого вже точаться бої. Також не хотілося уявити, що 40-хвилинна поїздка в село буде морально важкою, а знайомство з місцевими жителями стане черговим квестом.

По Малокатеринівці сьогодні не можна вільно ходити. Противник атакує її з усієї наявної у нього зброї. Найпідступніші – дрони FPV та ті, що літають по оптоволокну.

ЗАЇХАТИ ВИЖИВАТИ

До Малокатеринівки ми їхали у супроводі дільничних міліціонерів. Щоб убезпечити себе і нас, вони беруть із собою «цукерку» – пристрій, який здалеку «бачить» дрони і попереджає про них. Перед від’їздом правоохоронці попереджають, що варто бути готовим швидко вискочити з машини та втекти хоча б до найпростішого укриття. Ми їдемо з відкритими вікнами – слухаємо небо, а «мила» спостерігає за ним.

“Ну, тут починається Малокатеринівка. Звідси до боїв близько 5 кілометрів. Ворог теж намагається зайти з боку колишнього водосховища, запускає свої ДРГ. Кожен день обстріли з безпілотників, удари з КАБ. Нещодавно за два дні приїхало 16 КАБ, зенітно-ракетний комплекс їх виносить. У селі близько 40-50% будинків. знищено, 80% пошкоджено», – каже він. По дорозі місцевий поліцейський. Сергій Волік.

Сам він місцевий житель, усе життя прожив у Малокатеринівці, його мати – сільський голова. Тож, без перебільшення, його знає кожна родина.

“Коли почали обстрілювати Малокатеринівку, було морально важко. Але ми поліцейські спільноти, і наше головне завдання – допомагати людям, а для цього потрібно, перш за все, тримати в порядку свій психологічний стан. Зараз я до всього цього звик. Було важко, коли снаряди влучили біля будинку моєї мами, і вона сказала, що нікуди не хоче йти. Ми, поліція, знаємо, що людей важко вмовити виїхати, але я знаю це З власного досвіду.Коли мене втретє вдарили біля батьківської хати і стіна почала руйнуватися, я прийшла і сказала мамі, що більше не буду чекати, зібрала речі і поїхала, і вона завжди сперечалася: «Як ти можеш покинути людей?»

Після підриву росіянами Каховської ГЕС Каховське водосховище, уздовж узбережжя якого розташована Малокатеринівка, висохло, а на його місці вже виріс ліс. Село залишилося без води. Тоді вона постраждала від пожеж, спричинених обстрілами, а тепер ще одне випробування – керовані бомби та безпілотники.

“Найстрашніше – втрачати людей. У нас уже не один загиблий односельчанин… Воду знайдемо, криниці зробимо, якщо треба, пожежі погасимо, людям допоможемо. Але коли втрачаємо людей, а якщо ще й дитину, то це дуже страшно”, – каже Сергій.

Він згадує події 20 серпня 2024 року, коли близько 17:40 год. Російські військові обстріляли Малокатеринівку. Вони зайшли в кафе біля дитячого майданчика. Тоді від тяжких травм помер 15-річний хлопець. Спочатку його намагалися врятувати поліцейські, потім за його життя боролися медики, але отримані травми виявилися несумісними з життям. Також постраждали 18-річна дівчина та ще четверо дітей 11, 14, 15 та 17 років.

Сергій та його колега Дмитро в подробицях згадують той день. Кажуть, вони самі батьки і такі трагедії залишаються в їхній пам’яті, швидше за все, назавжди.

АНТИДРОННА СІТА НА ВУЛИЦЯХ СІЛА

Проїжджаючи вулицями села, помітили, що деякі з них закриті сітками проти дронів. Порожні вулиці, зруйновані будинки тощо – місцеві жителі, переважно літні люди. Хтось їхав на велосипеді в інший кінець села купити хліба, хтось їздив перевірити, чи ціла хата. Люди не хотіли припиняти говорити, але нам пощастило зустріти двох жінок… Наталя І Ірина. Це виявилися мати і дочка. Вони з Малокатеринівки, але нещодавно переїхали в сусідній Кушугум. Там винаймають житло за 5 тисяч гривень на місяць.

“Зараз їдемо в кінець села дивитися, що з нашими будинками. Жили окремо. Виїхали в кінці серпня, бо КАБ і дрони почали сильно бити. В селі немає ні світла, ні води, ні магазину майже немає. Далі їхати? Чесно кажучи, ще не вирішили, подивимося по ситуації”, – каже молодша з жінок.

Мобільний зв’язок в Малокатеринівці дуже поганий, інтернет працює з перебоями. Нещодавно ворожі безпілотники влучили в підстанцію. Світло буде відновлено, якщо дозволить ситуація з безпекою.

Другий дільничний офіцер міліції Дмитро Молдован каже, що в Малокатеринівці дійсно мало людей. Ті, хто залишився, просто не ходять вулицями.

“Зараз транспорту в селі практично не видно. Маршрутки по селу не їздять, ситуація в селі складна. Постійно йдуть влучні удари з безпілотників. Причому б’ють і по мирному населенню, і по об’єктах інфраструктури, по житлових будинках. Вранці був підбитий автобус – звичайний автобус, який мав везти людей”, – розповідає він.

Сьогодні в Малокатеринівці залишилося менше 100 осіб, а до вторгнення їх було 3400.

“Люди просять допомогти їм виїхати, і ми також просимо людей евакуюватися. Особливо сім’ї з дітьми. Нещодавно разом з волонтерами кілька сімей вивезли в Дніпропетровську область. Бувають випадки, коли люди приїжджають в село доглядати за будинком чи речами, а потім не можуть виїхати, тому що починається обстріл. Тоді вони дзвонять на 102, і ми допомагаємо їм дістатися до безпечних місць”, – додає Дмитро.

Протягом усього нашого перебування в селі «цукерка» постійно сигналізувала про потенційну небезпеку. Коли їдеш порожніми вулицями, де ще недавно були люди, бачиш понівечені будинки, хочеться тікати. Просимо Дмитра показати магазин, де люди купують продукти та все необхідне.

Встигни дійти до кладовища

Підходимо до кіоску. Там працює 46-річна місцева жителька. Наталя. На вітрині вивіска: «Потрібний продавець». Охочих поки немає, тож Наталя працює без вихідних.

“Людей мало, але вони є. Приходять і купують хліб, різні крупи, масло, картоплю, цибулю. Постачальники сюди не ходять. У власника кіоску є інша торгова точка біля зупинки. Тож постачальники залишають там товар для мого кіоску, а завідувач уже розвозить своїм транспортом. Люди бояться сюди їхати”, – каже Наталя.

Має свій будинок у Малокатеринівці, живе з племінником, інвалідом II групи. Але зараз вночі дуже страшно, тому вони йдуть ночувати до родича, який живе в Кушугум (сусіднє село).

«У Кушугумі інший світ, — каже жінка. І це при тому, що не так давно центр Кушугума був обстріляний ворожою реактивною артилерією. Внаслідок обстрілу пошкоджено 60 дворів та будівля сільської ради.

На роботу Наталя ходить пішки, бо автобус через село не ходить. Відстань від зупинки до кіоску значна; прогулянка займає близько півгодини. Враховуючи те, що постійно доводиться прислухатися, чи не летить щось, це дуже напружені півгодини.

“Зараз FPV навіть по селу страшно ходити. Якщо на роботі чую FPV – ховаюся. Біжу на могилу. Вчора бігав. Ми вже пережили польоти і вибухи. Якщо літають вночі, то дуже страшно. Спочатку свист, потім сильна вибухова хвиля. Якось ми з племінником були в підвалі, але я думала, що все… стіни будуть колапс», – каже жінка.

«Чи є сусіди?» – запитую.

“Сусіди поїхали. Я тут, тому що є робота. Якщо я знайду роботу і житло в іншому місці, я поїду”, – каже Наталя.

«Ну скільки ти ще готовий так жити?» Я звертаюся до неї.

(Жінка важко видихає і відчуває, що у неї клубок у горлі.)

«Я навіть не хочу про це думати і не хочу говорити це вголос… Я народився тут, я ходив до школи, моя сім’я була (замовкає). Ми намагаємося заспокоїти себе: все добре, але не добре».

У селі немає світла, і в її кіоску теж. Я бачу, що Наталя одягнена дуже тепло. Питаю чи холодно.

“Немає можливості зігрітися. Господар сказав, якщо мені холодно, я можу зачинити двері і піти додому. Я беру з дому їжу, термос з гарячою водою, я вже варю тут каву, намагаюся рухатися”, – розповідає продавчиня.

НАЙДОВША І НАЙВАЖЧА ДОРОГА В ЖИТТІ

На цьому ми вирішуємо завершити нашу мандрівку селом. Поки їдемо назад, розмовляємо з поліцією. Виявляється, Дмитро з Мелітополя. Виїхав під час окупації. Я прошу його розповісти свою історію.

“Я був дільничним в Мелітопольському райвідділі міліції і мав служити в Мелітополі. Проект “Комунальна поліція” стартував у нас в серпні 2021 року, я поїхав вчитися в Харків. Провчився три місяці і після Нового року мав приступити до виконання обов’язків дільничного офіцера в Мелітополі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був у місті з сім’єю, виїхати не було можливості На початку квітня ми поїхали в Запоріжжя. Він спочатку працював у Кушугумській громаді, чесно кажучи, рішення піти давалося йому від народження, але я розумів, що я не можу залишитися, життя не буде», – розповідає Дмитро.

«Як ви виїхали? Наскільки нам відомо, окупанти особливо ретельно перевіряли чоловіків на блокпостах», – питаю.

“Мені пощастило. Я працював у Запоріжжі, а в Мелітополі мене ні в яких списках не було. Я виїхав просто цивільною особою. У нас була певна легенда (з міркувань безпеки ми не будемо розголошувати цю інформацію),” вид.), яку ми з родиною повинні були озвучити, якщо почали питати. У мене не було машини, тому ми не поїхали самі; Пішла з новим телефоном. І справді, родину запитали: де я працюю і ким?

Шукали татуювання і казали роздягатися», – згадує офіцер.

Раніше Дмитро кілька разів на тиждень їздив з Мелітополя в Запоріжжя. Дорога тривала максимум півтори години. У той день, коли я востаннє був у рідному місті, ми виїхали о 6 ранку і прибули до Запоріжжя о 6 вечора.

“Навіть у пікові літні дні, коли на море була черга, ми не їздили так довго. Скажу навіть більше: ми не їздили так багато, навіть коли дорогу Харків-Сімферополь будували. Я дуже переживав за дитину, якій тоді було 4 роки”, – тихо розповідає чоловік.

Це було його рішення переїхати до громади Кушугум. Каже, хотів допомогти людям. Хоча зізнається: коли приїхав на нове місце, ніхто не розумів, як рухатиметься фронт. Зараз він поруч, але, як запевняє Дмитро, не шкодує про своє рішення.

«Колеги допомогли мені освоїти територію і освоїти професію. Тому що раніше я був патрульним, а зараз публічною особою трохи інакше, але я вже опанував».

«Що найважче?»

«Що найважче? (Допитує). Головне, щоб гірше не ставало. Ми постійно на зв’язку з місцевими жителями, люди повинні нас знати. Ця ситуація сталася буквально два тижні тому. Мені зателефонувала жителька Кушугума і повідомила, що в Малокатеринівці в результаті обстрілу безпілотника постраждала жінка. У мене був вихідний, але я завжди відповідаю. «Швидка» не змогла дістатися до місця. Я спілкувався з лікарями, вони попросили військових допомогти нам реагувати на надзвичайну ситуацію. Приїхала швидка, оглянула жінку та відвезла до лікарні. В її тілі був осколок. Я радий, що зміг допомогти», – каже Дмитро.

Ми закінчили розмову вже в Кушугумі.

Майже одночасно з нами в Малокатеринівці мала працювати бригада енергетиків. Вони по черзі відновлювали пошкоджені ворожими снарядами лінії електропередач. Ситуація з безпекою не дозволяла нам довго залишатися на одному місці. Тому ми не ставили перед собою завдання знайти аварійну бригаду. Я не хотів знову створювати натовп людей.

* * *

Коли ми доїхали до Запоріжжя, канали моніторингу попередили про загрозу КАБ. У місті та області було оголошено повітряну тривогу, а за кілька хвилин у районі почали чути вибухи. Наступного дня на військових зведеннях я побачив, що ворожі БПВ вдарили по Кушугуму, а в сусідню Григорівку впали авіабомби. На щастя, ніхто не постраждав.

Ольга Звонарьова

фото: Дмитро Смоленко / Укрінформ

Більше наших фото можна купити тут

Тренінг тривав три дні, під час яких жінки Черкас підвищили свою здатність брати участь у виборчих процесах. Як зазначають організатори, вони прагнули розвинути лідерські якості, а також допомогти створити мережу підтримки серед учасників.

НАВЧАННЯ БУДЕ ПРОВОДИТИСЯ ЗА ВСІМИ НАПРЯМКАМИ.

Керівник програм менеджменту ООН Жінки в Україні / ООН Жінки в Україні Галина Мещерякова зазначила, що, на жаль, у світі та в Україні жінки досі не мають рівноправного представництва в органах влади.

– Жінок у парламенті лише 22%, у Кабінеті міністрів – до 30%, і хоча його зараз очолює пані Юлія Свириденко, це скоріше виняток, ніж правило. І ми вирішили, що одним із напрямків нашої роботи має стати розширення участі жінок у політичному житті. Жінки мають бути пріоритетом у прийнятті рішень, оскільки 53% нашого населення складають жінки, і уряд має представляти інтереси людей.

За словами Мещерякової, організація разом із партнерами вирішила провести тренінги для жінок-лідерів у всіх без винятку регіонах, щоб заохотити їх брати участь у виборчому процесі, йти до органів влади та долучатися до процесів державотворення. До Черкас (і Києва) перші тренування вже відбулися в західних областях. Після них почалися події для Центральної України, південних, північних і східних областей.

– Ми раді, що Черкаси нас приймають. Ми відібрали 20-25 жінок-лідерів. Сертифіковані тренери, яких ми підготували наприкінці минулого року, вчать студентів, як вести виборчу кампанію, як спілкуватися, як розвивати мовленнєві навички. Різні схожі теми для створення мережі жінок-лідерів по всій Україні. До речі, серед учасників є внутрішньо переміщені особи із Запорізької, Харківської, Херсонської, Луганської та Донецької областей.

Я запитала в інтерв’юерки, чому жіночі організації почали готувати своїх членів до виборчих процесів саме зараз, коли в країні діє воєнний стан.

«Ми не займаємося виборами як такими, — каже Галина Анатоліївна. – Ми просто готуємо жінок до участі в політичному житті. Ми виступаємо за те, щоб вони входили в політичне життя. Створіть жіночу мережу, де всі будуть підтримувати одна одну. Ми політично нейтральні, тому працюємо переважно з міжфракційними об’єднаннями.

Тренер ООН-Жінки з питань політичного лідерства жінок Наталя Байдюк Я задоволений тим, як пройшло навчання в Черкасах:

– У нас активні учасники, насичена програма, цікаві вправи. Наші учасники отримують хороші знання та навички, які дозволяють їм бути більш активними на політичному фронті. Адже, згідно зі світовим індексом гендерної рівності, Україна має найбільший розрив у політичній присутності жінок на вищому та найнижчому рівнях влади. У нас жінки вкрай мало представлені у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів. Натомість їх більше на нижчих рівнях представництва, зокрема у сільських радах.

У ЧЕРКАСЬКІЙ ОБЛАСТІ ЖІНОК МЕНШЕ НА ТРЕТИНУ

Привітати учасників навчання завітав в.о. голови Черкаської обласної ради Роман Сущенко. Він підкреслив, що підтримує гендерний паритет у політиці, уряді та самоврядуванні.

– На мою думку, по-перше, збалансована політична участь і розподіл повноважень між жінками та чоловіками в процесі прийняття рішень є міжнародно узгодженою метою. Це визначено в Пекінській декларації та Платформі дій ООН. По-друге, у нас є багато аргументів, що лідерство жінок у процесах прийняття політичних рішень покращує ці процеси. Хоча більшість країн світу не досягли гендерного паритету, гендерні квоти протягом десятиліть суттєво сприяли прогресу, зазначив голова облради.

За його словами, дослідження показують, що в країнах, де законодавчо закріплені квоти для кандидатів, представництво жінок у парламентах і органах місцевого самоврядування на 5-7% вище, ніж у країнах, де такого законодавства немає. Наприклад, у Франції серед понад 30 міністрів і державних секретарів половину посад займають жінки за гендерними квотами.

Водночас світова тенденція свідчить, що за нинішніх темпів реалізації гендерної рівності на найвищих владних посадах її можна буде досягти через 130 років. Сьогодні жінки, які очолюють політичні міністерства, становлять трохи більше 20%. Представництво жінок у національних парламентах вище – 27%, у дорадчих органах – майже 36%.

– Загальноукраїнська статистика стверджує, що в органах місцевого самоврядування представлено менше 30% представників. Сьогодні в Черкаській обласній раді працює 18 жінок-депутаток, що становить 28% від загальної кількості нардепів, уточнив Сущенко.

УЗГОДЖЕННЯ ІНТЕРЕСІВ РІЗНИХ ГРУП

Голова партнерської організації «Жіночий консорціум України» Оксана Москаленко повідомили, що вони є партнерами в організації 17 тренінгів у центральній, східній та південній частинах України.

– Для нас важливо підтримувати політичну участь жінок, тому що ми впевнені, що жінки повинні мати свій голос. Є певні проблеми, які ніхто не знає краще за жінок. Тому ми вважаємо, що жінки мають бути в політиці, і мета наших тренінгів – активізувати та підтримати тих жінок, які хочуть брати участь та отримати відповіді на свої запитання, щоб вони почувалися впевненіше», – каже вона.

Метою цього тренінгу пані Оксана вважає «нетворкінг» жінок, тобто створення мережі взаємопідтримки.

– Жінки стикаються з багатьма проблемами, зокрема сексизмом. Дуже часто до жінок ставляться без поваги. Вирівнювання професійних знань, з якими приходять жінки, та їхнього досвіду.

– Ви своєю діяльністю прирікаєте велику кількість жінок на неприємні речі? Не секрет, наскільки негативно наше суспільство сприймає депутатів.

– Люди не люблять депутатів, бо не відчувають, що вони представляють їхні інтереси. Ми працюємо над тим, щоб їхні представники були при владі. У Швеції ми зустріли українську вчительку, яка розповіла про свій політичний досвід у цій країні. “Мене запросили, тому що я представляю мігрантів, які зараз намагаються тут оселитися і прижитися. І, крім мене, ніхто краще про це не розповість”. Коли ми говоримо про присутність жінок у політиці, ми говоримо про зрівняння інтересів різних груп. Мова йде про зміну ролі депутатів.

ДОСВІД ПРАКТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Один з учасників Світлана Пащенкомає практичний досвід у виборчих кампаніях: на останніх виборах 2020 року балотувалася на посаду міського голови міста Городище та одночасно була обрана до міської ради за списком партії «Слуга народу». Крім того, вона є уособленням жіночого лідерства, про яке багато говорили на тренінгу – очолює громадську організацію «Світ». Також веде радіопрограму «Життєві діалоги зі Світланою Пащенко.

“Ми заглибились у теми трансформаційного лідерства, ефективної комунікації, побудови кампанії, збору коштів та залучення виборців. Такі тренінги є цінною можливістю отримати глибше розуміння політичних процесів, а також побудувати мережу підтримки серед жінок, які віддані справі змін у своїй спільноті та країні.

– Чи почули ви на тренінгу щось нове, чого не знали під час кампанії 2020?

– Я чув, що жінкам потрібно об’єднуватися. Це головне. Тоді нам про це не сказали. Вибори тоді відбулися за цією квотою, але про об’єднання чи консорціуми не йшлося. І зараз ці тренінги мене мотивують і надихають мотивувати інших жінок голосувати. Адже жінки в політиці – це рівність, нова якість рішень, відповідальність, співпереживання та стабільність, яких так потребує сучасна Україна.

– Як ви вважаєте, чи можуть, враховуючи менталітет нашого населення, жінки досягати позитивних результатів, спираючись на набутий тут досвід?

— Я відчуваю, що наші жінки можуть усе. Вони абсолютно багатозадачні. Ситуація, яка склалася в нашій країні у зв’язку з вторгненням російської армії, показала, що жінка може працювати на тих роботах, які раніше вважалися виключно чоловічими. Вміє приймати рішення, ефективно керувати, а коли потрібно, боротися. І це все паралельно з приготуванням смачного борщу, турботою про родину, турботою про дітей тощо. Але ми говоримо про гендерну рівність, і виборець не повинен орієнтуватися на стать кандидата. Треба бачити, наскільки людина професійна.

* * *

Цікаву інформацію оприлюднили на сайті Жіночого консорціуму України. З одного боку, представництво жінок у Верховній Раді зросло з 12% до 22%, з іншого боку, після децентралізації, коли громади отримали більше ресурсів, кількість жінок серед великих керівників, на жаль, зменшилася. Статистично це підтверджує ситуація в Черкаській області: з великих міст області лише Умань мером обрала жінка.

«І це свідчить про те, що без системної підтримки та навчання неможливо досягти справжнього паритету», – підкреслила Оксана Москаленко.

Михайло БубликЧеркаси

Коли найближчі родичі йдуть на війну, життя родини кардинально змінюється, адже відтепер усі її члени з нетерпінням чекають звісток з фронту. Вони живуть між надією і страхом, часто втрачаючи сон, апетит і навіть жагу до життя. Тому підтримка таких сімей є життєвою необхідністю.

Одними з перших масштаб цієї проблеми зрозуміли активісти Всеукраїнського об’єднання матерів і дружин захисників України, зокрема, його осередку в Миколаївській області, яке очолює Лілія Першина. Діяльність цієї організації стала прикладом того, як громадські ініціативи можуть надати підтримку в тих випадках, коли держава не встигає. Детальніше про них читайте у сюжеті кореспондента Укрінформу.

МИ РОЗУМІЄМО ОДИН ОДНОГО З ПІВ-СЛОВА

Всеукраїнське об’єднання матерів і дружин захисників і захисниць України було створене ще у 2014 році під час війни на Донбасі після трагедії під Іловайськом. Миколаївський осередок з’явився у 2019 році. На даний момент його членами є понад півтори тисячі матерів, дружин, сестер діючих військовослужбовців, ветеранів, полонених, зниклих безвісти чи загиблих. Їх об’єднує спільний досвід – життя в стані постійного очікування, хвилювання і часто невимовного горя. Основна місія організації – гуманітарна, психологічна, юридична та комунікаційна допомога, якої в критичний момент позбавлені багато сімей.

“Ми прекрасно розуміємо один одного. У когось син в полоні, у когось поранений чоловік, хтось загинув. Наше завдання – бути з вами, допомогти їй пройти цей шлях, показати, що вона не одна”, – каже пані Лілія.

ВІД НАУКОВОГО ДО ВОЛОНТЕРА

біографія Лілія Першина – один із прикладів того, як війна змінює наше життя. Родом із Запоріжжя, за фахом агроном, має дві вищі освіти, закінчив аспірантуру, займався науковою діяльністю. У 2011 році переїхала з сином до Миколаєва. Ще у 2014 році, коли Росія напала на Україну, вона почала допомагати військовим: в’язала шкарпетки, плела маскувальні сітки, приймала людей, яким не було де зупинитися.

Вихований у таких умовах її 19-річний син Ілля у 2019 році прийняв самостійне рішення підписати контракт із ЗСУ та відправитися захищати Україну на Донбас у складі 79-ї десантно-штурмової бригади.

“Коли мій син пішов на війну, навколо був якийсь вакуум. Мене мало хто підтримував, навпаки, казали: чому ти свого сина відпустив, що він там робить? Тому я шукала однодумців і знайшла їх у цьому товаристві. Я познайомилася і почала спілкуватися з жінками, у кожної з яких була своя непроста історія. Пізніше мені запропонували створити і очолити філію в Миколаєві. Я погодилася і почала збиратися”. Ми волонтерили, Збройні сили допомогли. Але вони самі розуміли, що тоді була велика нестача інформації, якщо чоловік чи син потрапляв у полон, рідні нічого не могли дізнатися, куди звертатися і що робити, хоча тоді мало хто говорив про це, з’явилася громада, яка стала опорою для жінок, які опинилися в таких обставинах.

Незабаром вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм і його сином Олексієм. Обидва мали цивільні професії, але добровільно пішли на контракти зі ЗСУ та захищали Україну на східних рубежах. Тож, маючи в родині трьох військовослужбовців, пані Лілія як ніхто розуміла, що відчувають жінки, коли чекають звісток з фронту.

«ЗАПАХ КОРИЦІ – ЦЕ КОЛИ МИ ЗАКРИВАЛИ КОЛЕКЦІЮ»

Після початку повномасштабного вторгнення її життя перетворилося на низку випробувань. Вона втратила роботу, тому що компанія, в якій вона працювала, закрилася.

“Я була у відрядженні в Києві. 22 лютого 2024 року вона мала їхати до Миколаєва, але потяги перестали ходити, і її чоловік і син, які мали повернутися за кілька тижнів, опинилися на передовій. Крім того, обидва брати Юрій і Сергій, незважаючи на групу інвалідності, добровільно пішли на фронт у перші дні Великої війни. Я поїхав у Красилов у с. Хмельницького в гості до друзів», – каже жінка.

Вже в березні Ілля перестав виходити на зв’язок, тому мама не знаходила собі місця. Через деякий час він зателефонував з чужого номера і повідомив, що серйозно поранений. А незабаром брата поранили. Обох лікували у лікарнях Вінниці. Ліля була поруч.

Але навіть у ці важкі дні вона не полишала волонтерської діяльності. Повернулася до в’язання шкарпеток, а згодом і до організації зборів для військових. Каже, спочатку було незручно. Він ніби жебракував. Але потім зрозумів, що допомагати – це не соромно, а почесно. Перший серйозний гонорар був за безпілотник для частини, де служить Олексій, потім пішли тепловізори, автомобілі, медикаменти, обладнання, засоби радіоелектронної боротьби та багато іншого.

Ліля стверджує, що останнім часом навчання проходило важко, хоча кількість звернень від військових не зменшилась: “Даруватимуть, в основному, одні й ті ж люди, а найбільше – сім’ї військових і самі захисники. Але навіть маленький внесок важливий. Бо кожна гривня може стати тим гвинтиком, який буде тримати машину в порядку. Коли закриваємо важливу зустріч, я печу пиріжки чи інші смаколики з нагоди свята. Тому, коли пахне вдома. кориця, це означає, що ми знову маємо комусь допомогу.

Але у цього процесу є і зворотна сторона. Коли збір ще триває, а приходить звістка, що тих, хто потребував, уже немає… Це дуже боляче, здається, що ґрунт зникає з-під ніг. Але ми повинні взяти себе в руки і продовжувати. Коли ви допомагаєте іншим, ви відновлюєте себе».

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФРОНТ: ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВТРАТИ

Ще одним напрямком діяльності асоціації стала психологічна допомога. “Один із найважчих моментів – це невідомість втрати. Коли ти не знаєш, жива твоя кохана чи ні. Є жінки, які роками чекають новин, переглядають каталоги невпізнаних останків тіл, шукаючи хоч якусь зачіпку. Цей стан руйнує зсередини”, – каже активістка.

І додає, що в таких ситуаціях важливо дати людині відчути, що вона не самотня. Потрібно бути поруч, запитувати: «Ти сьогодні їв, чим я можу допомогти?» Здається, дрібниця, але кожна така розмова може стати паличкою-виручалочкою. Головне не говорити «я тебе розумію», бо зрозуміти може тільки той, хто це пережив.

Є й інші важкі періоди в житті родин захисників. Скажімо, це проміжки часу між травмою і отриманням інвалідності або між повідомленням про смерть і визначенням статусу сім’ї померлого. Оформлення документів може тривати довго, і це коли жінки та діти часто залишаються без засобів до існування і не завжди розуміють, що потрібно робити.

У таких випадках організація допомагає з підготовкою документів, написанням листів до державних органів, надає юридичний супровід. Там, де не справляються самі, залучають інших, зокрема плідно співпрацюють із Миколаївським міським центром підтримки ветеранів. Ведуть діалог і з міською владою. Наприклад, вдалося налагодити чітке транспортне сполучення з миколаївськими кладовищами, щоб рідні могли вільно відвідувати могили загиблих.

Також жінки з асоціації є постійними учасницями акцій, що проводяться в Миколаєві на підтримку ув’язнених та їхніх родин.

Серед нових ініціатив – створення кенотафу, символічного місця пам’яті тих, чиї тіла так і не були знайдені. Це важливо для сімей, які живуть роками і не мають можливості провести в останню путь своїх героїв.

КОЛИ ПІДТРИМКА СТАЄ РЯТУНКОМ

Серед історій, які проходять через організацію, десятки життєвих драм.

Пані Лілія пригадує, як після звістки про смерть у матері молодого бійця стався інсульт і вона не змогла за собою доглядати. Ситуацію ускладнювало те, що жінка доглядала за важкохворою матір’ю, яка не вставала з ліжка. Тож підтримати сім’ю, дати зрозуміти, що вони не самотні, було життєво важливою необхідністю.

Для морально-психологічної релаксації учасників об’єднання тут організовуються оздоровчі виїзди на природу. Під час одного з таких візитів до Мигії у дружини загиблого бійця стався нервовий зрив. “Жінка плакала, була в істериці, а за нею почали плакати інші, тому що у кожного свій біль. Я навіть трохи розгубилася… Але завдяки психологу, який був з нами, нам вдалося всіх заспокоїти. Виявилося, що в Мигії було перше побачення тієї дівчини з покійним чоловіком, і це стало поштовхом. Спочатку вона не погоджувалася працювати з психологом, але потім переконалася, і завдяки спільним зусиллями жінка встигла одужати, навчилася водити машину, закінчила курси і відкрила салон краси», – розповідає Першина.

Ще одна жінка довго не могла вийти з депресії після втрати коханої людини. Вона не вставала з ліжка, не їла. Дівчата з товариства випадково опинилися неподалік і виявили, що у неї є швейна машинка. Їй пропонували пошити камуфляжні костюми, переконуючи, що таким чином вона рятує життя хлопців на фронті. Це сталося. Зрештою жінка одужала, підписала контракт і пішла на фронт мститися ворогам за коханого.

ПАМ’ЯТАННЯ ЯК ВИПРОБУВАННЯ НА ЛЮДЯНІСТЬ

Під час розмови ми торкнулися ще однієї важливої ​​теми – ставлення суспільства до пам’яті загиблих воїнів. За словами пані Лілії, коли вона жила на Хмельниччині, вона не раз була свідком того, як під час проїзду кортежу із загиблими люди виходили і ставали на коліна вздовж дороги, а рух зупинявся: «Мені дуже прикро це говорити, але в Миколаєві ситуація дещо інша. Ми виходимо з храму після відспівування Героя, виносимо труну, а люди проходять, машини їдуть, нікого немає. На жаль, деякі досі не розуміють, що це хлопці, які віддали своє життя за кожного з нас».

Щодня о дев’ятій ранку в Миколаєві, як і по всій Україні, проходить загальнонаціональна Хвилина мовчання. Наразі поліцейські зупиняють рух у двох районах обласного центру.

Вперше цю акцію запровадили у квітні 2025 року саме з ініціативи активісток Всеукраїнського об’єднання матерів та дружин захисників і захисниць України. “Ми наполегливо домовлялися з міською владою та поліцією про припинення руху транспорту під час Хвилини мовчання. І нарешті це сталося. Державні установи та підприємства отримали відповідні рекомендації, у місті з’явилися банери з нагадуваннями. Зупинитися на хвилину чи просто помовчати неважко. Але поки одні схиляють голови, інші продовжують рухатись і говорити, наче нічого не відбувається. Так сталося, що під час наших акцій біля кав’ярні грала музика. Це якесь. подвійного світу», – зізнається співрозмовник.

Один із таких сумних епізодів стався нещодавно в центрі Миколаєва під час акції «Стоп, честь, дев’ятий нуль-нуль». Водій автомобіля, незважаючи на знак «стоп» поліції, продовжив рух і почав наїжджати на мітингувальників, на що відповів, що «не розуміє, чому ці люди тут стоять». Більш того, його підтримала жінка, яка їхала на велосипеді неподалік. На місці була поліція, яка попередила наслідки, але ситуація залишила слід.

“Ми анонсували цей випадок у соцмережах. Більшість користувачів нас підтримали, але були й ті, хто виправдовував поведінку водія. А дехто писав, що таких людей треба відправляти на фронт”, – каже активіст. “Але армія – не колонія. Служба – це честь, а не покарання”.

Також пані Лілія зазначає, що були скарги на деякі школи, які відмовилися провести Хвилину мовчання. “Ми не скандалимо, не сваримося, а намагаємося пояснити. Тому що якщо діти не бачать прикладу з боку дорослих, вони не розуміють сенсу того, що відбувається. На мій погляд, примус в цьому випадку не спрацює. Кожен повинен розуміти його важливість. І ми вже бачимо певні зрушення в цьому напрямку”, – каже Л. Першина.

Хвилина мовчання – це не лише пам’ять, а й наша спільна відповідальність. Бо війна не тільки на передовій. Це ще тисячі маленьких невидимих ​​битв у душах тих, хто чекає, хто програв… І дуже важливо, що суспільство готове розділити цей тягар.

Алла МірошниченкоМиколаїв

Фото з особистого архіву Лілії Першої