Коли найближчі родичі йдуть на війну, життя родини кардинально змінюється, адже відтепер усі її члени з нетерпінням чекають звісток з фронту. Вони живуть між надією і страхом, часто втрачаючи сон, апетит і навіть жагу до життя. Тому підтримка таких сімей є життєвою необхідністю.

Одними з перших масштаб цієї проблеми зрозуміли активісти Всеукраїнського об’єднання матерів і дружин захисників України, зокрема, його осередку в Миколаївській області, яке очолює Лілія Першина. Діяльність цієї організації стала прикладом того, як громадські ініціативи можуть надати підтримку в тих випадках, коли держава не встигає. Детальніше про них читайте у сюжеті кореспондента Укрінформу.

МИ РОЗУМІЄМО ОДИН ОДНОГО З ПІВ-СЛОВА

Всеукраїнське об’єднання матерів і дружин захисників і захисниць України було створене ще у 2014 році під час війни на Донбасі після трагедії під Іловайськом. Миколаївський осередок з’явився у 2019 році. На даний момент його членами є понад півтори тисячі матерів, дружин, сестер діючих військовослужбовців, ветеранів, полонених, зниклих безвісти чи загиблих. Їх об’єднує спільний досвід – життя в стані постійного очікування, хвилювання і часто невимовного горя. Основна місія організації – гуманітарна, психологічна, юридична та комунікаційна допомога, якої в критичний момент позбавлені багато сімей.

“Ми прекрасно розуміємо один одного. У когось син в полоні, у когось поранений чоловік, хтось загинув. Наше завдання – бути з вами, допомогти їй пройти цей шлях, показати, що вона не одна”, – каже пані Лілія.

ВІД НАУКОВОГО ДО ВОЛОНТЕРА

біографія Лілія Першина – один із прикладів того, як війна змінює наше життя. Родом із Запоріжжя, за фахом агроном, має дві вищі освіти, закінчив аспірантуру, займався науковою діяльністю. У 2011 році переїхала з сином до Миколаєва. Ще у 2014 році, коли Росія напала на Україну, вона почала допомагати військовим: в’язала шкарпетки, плела маскувальні сітки, приймала людей, яким не було де зупинитися.

Вихований у таких умовах її 19-річний син Ілля у 2019 році прийняв самостійне рішення підписати контракт із ЗСУ та відправитися захищати Україну на Донбас у складі 79-ї десантно-штурмової бригади.

“Коли мій син пішов на війну, навколо був якийсь вакуум. Мене мало хто підтримував, навпаки, казали: чому ти свого сина відпустив, що він там робить? Тому я шукала однодумців і знайшла їх у цьому товаристві. Я познайомилася і почала спілкуватися з жінками, у кожної з яких була своя непроста історія. Пізніше мені запропонували створити і очолити філію в Миколаєві. Я погодилася і почала збиратися”. Ми волонтерили, Збройні сили допомогли. Але вони самі розуміли, що тоді була велика нестача інформації, якщо чоловік чи син потрапляв у полон, рідні нічого не могли дізнатися, куди звертатися і що робити, хоча тоді мало хто говорив про це, з’явилася громада, яка стала опорою для жінок, які опинилися в таких обставинах.

Незабаром вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм і його сином Олексієм. Обидва мали цивільні професії, але добровільно пішли на контракти зі ЗСУ та захищали Україну на східних рубежах. Тож, маючи в родині трьох військовослужбовців, пані Лілія як ніхто розуміла, що відчувають жінки, коли чекають звісток з фронту.

«ЗАПАХ КОРИЦІ – ЦЕ КОЛИ МИ ЗАКРИВАЛИ КОЛЕКЦІЮ»

Після початку повномасштабного вторгнення її життя перетворилося на низку випробувань. Вона втратила роботу, тому що компанія, в якій вона працювала, закрилася.

“Я була у відрядженні в Києві. 22 лютого 2024 року вона мала їхати до Миколаєва, але потяги перестали ходити, і її чоловік і син, які мали повернутися за кілька тижнів, опинилися на передовій. Крім того, обидва брати Юрій і Сергій, незважаючи на групу інвалідності, добровільно пішли на фронт у перші дні Великої війни. Я поїхав у Красилов у с. Хмельницького в гості до друзів», – каже жінка.

Вже в березні Ілля перестав виходити на зв’язок, тому мама не знаходила собі місця. Через деякий час він зателефонував з чужого номера і повідомив, що серйозно поранений. А незабаром брата поранили. Обох лікували у лікарнях Вінниці. Ліля була поруч.

Але навіть у ці важкі дні вона не полишала волонтерської діяльності. Повернулася до в’язання шкарпеток, а згодом і до організації зборів для військових. Каже, спочатку було незручно. Він ніби жебракував. Але потім зрозумів, що допомагати – це не соромно, а почесно. Перший серйозний гонорар був за безпілотник для частини, де служить Олексій, потім пішли тепловізори, автомобілі, медикаменти, обладнання, засоби радіоелектронної боротьби та багато іншого.

Ліля стверджує, що останнім часом навчання проходило важко, хоча кількість звернень від військових не зменшилась: “Даруватимуть, в основному, одні й ті ж люди, а найбільше – сім’ї військових і самі захисники. Але навіть маленький внесок важливий. Бо кожна гривня може стати тим гвинтиком, який буде тримати машину в порядку. Коли закриваємо важливу зустріч, я печу пиріжки чи інші смаколики з нагоди свята. Тому, коли пахне вдома. кориця, це означає, що ми знову маємо комусь допомогу.

Але у цього процесу є і зворотна сторона. Коли збір ще триває, а приходить звістка, що тих, хто потребував, уже немає… Це дуже боляче, здається, що ґрунт зникає з-під ніг. Але ми повинні взяти себе в руки і продовжувати. Коли ви допомагаєте іншим, ви відновлюєте себе».

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФРОНТ: ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВТРАТИ

Ще одним напрямком діяльності асоціації стала психологічна допомога. “Один із найважчих моментів – це невідомість втрати. Коли ти не знаєш, жива твоя кохана чи ні. Є жінки, які роками чекають новин, переглядають каталоги невпізнаних останків тіл, шукаючи хоч якусь зачіпку. Цей стан руйнує зсередини”, – каже активістка.

І додає, що в таких ситуаціях важливо дати людині відчути, що вона не самотня. Потрібно бути поруч, запитувати: «Ти сьогодні їв, чим я можу допомогти?» Здається, дрібниця, але кожна така розмова може стати паличкою-виручалочкою. Головне не говорити «я тебе розумію», бо зрозуміти може тільки той, хто це пережив.

Є й інші важкі періоди в житті родин захисників. Скажімо, це проміжки часу між травмою і отриманням інвалідності або між повідомленням про смерть і визначенням статусу сім’ї померлого. Оформлення документів може тривати довго, і це коли жінки та діти часто залишаються без засобів до існування і не завжди розуміють, що потрібно робити.

У таких випадках організація допомагає з підготовкою документів, написанням листів до державних органів, надає юридичний супровід. Там, де не справляються самі, залучають інших, зокрема плідно співпрацюють із Миколаївським міським центром підтримки ветеранів. Ведуть діалог і з міською владою. Наприклад, вдалося налагодити чітке транспортне сполучення з миколаївськими кладовищами, щоб рідні могли вільно відвідувати могили загиблих.

Також жінки з асоціації є постійними учасницями акцій, що проводяться в Миколаєві на підтримку ув’язнених та їхніх родин.

Серед нових ініціатив – створення кенотафу, символічного місця пам’яті тих, чиї тіла так і не були знайдені. Це важливо для сімей, які живуть роками і не мають можливості провести в останню путь своїх героїв.

КОЛИ ПІДТРИМКА СТАЄ РЯТУНКОМ

Серед історій, які проходять через організацію, десятки життєвих драм.

Пані Лілія пригадує, як після звістки про смерть у матері молодого бійця стався інсульт і вона не змогла за собою доглядати. Ситуацію ускладнювало те, що жінка доглядала за важкохворою матір’ю, яка не вставала з ліжка. Тож підтримати сім’ю, дати зрозуміти, що вони не самотні, було життєво важливою необхідністю.

Для морально-психологічної релаксації учасників об’єднання тут організовуються оздоровчі виїзди на природу. Під час одного з таких візитів до Мигії у дружини загиблого бійця стався нервовий зрив. “Жінка плакала, була в істериці, а за нею почали плакати інші, тому що у кожного свій біль. Я навіть трохи розгубилася… Але завдяки психологу, який був з нами, нам вдалося всіх заспокоїти. Виявилося, що в Мигії було перше побачення тієї дівчини з покійним чоловіком, і це стало поштовхом. Спочатку вона не погоджувалася працювати з психологом, але потім переконалася, і завдяки спільним зусиллями жінка встигла одужати, навчилася водити машину, закінчила курси і відкрила салон краси», – розповідає Першина.

Ще одна жінка довго не могла вийти з депресії після втрати коханої людини. Вона не вставала з ліжка, не їла. Дівчата з товариства випадково опинилися неподалік і виявили, що у неї є швейна машинка. Їй пропонували пошити камуфляжні костюми, переконуючи, що таким чином вона рятує життя хлопців на фронті. Це сталося. Зрештою жінка одужала, підписала контракт і пішла на фронт мститися ворогам за коханого.

ПАМ’ЯТАННЯ ЯК ВИПРОБУВАННЯ НА ЛЮДЯНІСТЬ

Під час розмови ми торкнулися ще однієї важливої ​​теми – ставлення суспільства до пам’яті загиблих воїнів. За словами пані Лілії, коли вона жила на Хмельниччині, вона не раз була свідком того, як під час проїзду кортежу із загиблими люди виходили і ставали на коліна вздовж дороги, а рух зупинявся: «Мені дуже прикро це говорити, але в Миколаєві ситуація дещо інша. Ми виходимо з храму після відспівування Героя, виносимо труну, а люди проходять, машини їдуть, нікого немає. На жаль, деякі досі не розуміють, що це хлопці, які віддали своє життя за кожного з нас».

Щодня о дев’ятій ранку в Миколаєві, як і по всій Україні, проходить загальнонаціональна Хвилина мовчання. Наразі поліцейські зупиняють рух у двох районах обласного центру.

Вперше цю акцію запровадили у квітні 2025 року саме з ініціативи активісток Всеукраїнського об’єднання матерів та дружин захисників і захисниць України. “Ми наполегливо домовлялися з міською владою та поліцією про припинення руху транспорту під час Хвилини мовчання. І нарешті це сталося. Державні установи та підприємства отримали відповідні рекомендації, у місті з’явилися банери з нагадуваннями. Зупинитися на хвилину чи просто помовчати неважко. Але поки одні схиляють голови, інші продовжують рухатись і говорити, наче нічого не відбувається. Так сталося, що під час наших акцій біля кав’ярні грала музика. Це якесь. подвійного світу», – зізнається співрозмовник.

Один із таких сумних епізодів стався нещодавно в центрі Миколаєва під час акції «Стоп, честь, дев’ятий нуль-нуль». Водій автомобіля, незважаючи на знак «стоп» поліції, продовжив рух і почав наїжджати на мітингувальників, на що відповів, що «не розуміє, чому ці люди тут стоять». Більш того, його підтримала жінка, яка їхала на велосипеді неподалік. На місці була поліція, яка попередила наслідки, але ситуація залишила слід.

“Ми анонсували цей випадок у соцмережах. Більшість користувачів нас підтримали, але були й ті, хто виправдовував поведінку водія. А дехто писав, що таких людей треба відправляти на фронт”, – каже активіст. “Але армія – не колонія. Служба – це честь, а не покарання”.

Також пані Лілія зазначає, що були скарги на деякі школи, які відмовилися провести Хвилину мовчання. “Ми не скандалимо, не сваримося, а намагаємося пояснити. Тому що якщо діти не бачать прикладу з боку дорослих, вони не розуміють сенсу того, що відбувається. На мій погляд, примус в цьому випадку не спрацює. Кожен повинен розуміти його важливість. І ми вже бачимо певні зрушення в цьому напрямку”, – каже Л. Першина.

Хвилина мовчання – це не лише пам’ять, а й наша спільна відповідальність. Бо війна не тільки на передовій. Це ще тисячі маленьких невидимих ​​битв у душах тих, хто чекає, хто програв… І дуже важливо, що суспільство готове розділити цей тягар.

Алла МірошниченкоМиколаїв

Фото з особистого архіву Лілії Першої

Кар’єри розташовані на глибині 15-25 метрів під кварталами міста Одеси в межах вулиць Розумовської, Комітецької, Степової, Мельницької та Балківської. Їх тут більше трьох десятків, загальна протяжність близько 80 км. З’єднані між собою в різний час, вони утворюють підземний лабіринт, в якому ховаються карстові печери. З 2013 року тут працює музей «Таємниці підземної Одеси», де зібрані артефакти про історію міста та самих катакомб. А з 2015 року священик ПЦУ Дмитро Краснобаєв відправляє тут кілька разів на місяць для всіх бажаючих.

До одного з них приєдналися кореспонденти Укрінформу.

ТИШИНА І СВІЧНИКИ З ІНШИХ ГРАНУЛ

На вході в катакомби нам видають ліхтарики. Подекуди в підземних тунелях немає освітлення, тому ми уважно дивимося під ноги і опускаємо голови, щоб не вдаритися об низькі стелі. Попереду – настоятель Свято-Покровського храму отець Дмитро. Носить священне писання і свічки.

– У 2015 році я вперше приїхав у катакомби на екскурсію. В одному з лабіринтів він побачив намальоване зображення на стіні. Виявилося, що в радянські часи, коли церква зазнавала утисків, тут молилися. Він запропонував дирекції музею відродити церкву та проводити богослужіння. Вони погодилися», – каже Краснобаєв.

Щоб пройти через напівзаповнені тунелі, у деяких місцях доводиться згинатися навпіл. Привертають увагу підземні озера. Навколо така тиша, що чути, як зі стелі падає крапля в блакитну кришталево чисту воду.

Через 10 хвилин ми підходимо до церкви, яка знаходиться у просторій «кімнаті», висіченій у камені.

На стінах – ікони та малюнки, які співробітники музею передали з різних точок катакомб. Ікони виготовлені із пластику, оскільки під землею висока вологість і дерево швидко вбирає воду. Тут лише дерев’яний престол, але він оброблений спеціальними складами та натертий воском. Проте пліснява почала рости – отець Дмитро збирається сушити та полірувати престол.

Через вологе повітря під землею важко запалити навіть свічки – священик використовує для цього горілку. Інтер’єр має військову тематику – свічники зроблені з гільз.

БОЛЬШІСТЬ ПАРАФІЯН В РЯДАХ ЗСУ

За роки підпільного служіння навколо отця Дмитра утворилася ціла так звана «катакомбна парафія», але зараз більшість відвідувачів підпільних богослужінь у ЗДУ.

— Вони всі наші друзі. У нас є одна людина, він науковець. Кинув усе і пішов захищати країну. Це від щирого серця. Він не був схоплений і не змушений. У всіх вони є. Наш храм (Святої Покрови – єдиний храм ПЦУ в Пересипську) перестав будуватися, тому що віряни пішли на фронт. Війна стосується кожного, каже отець Дмитро.

Священик словом і ділом намагається допомогти своїм парафіянам – нині бійцям різних частин. Він молиться за них, збирає гроші на необхідні речі, купує ліки та запчастини до безпілотників, а також разом з іншими вірянами плете маскувальні сітки та виготовляє траншейні свічки.

– Добре – берегти рідних і свою землю. Ніхто не має більшої любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх. Людина, яка бере до рук зброю і йде воювати, розуміє, що може загинути. І вона готова до цього, каже він.

Він зауважує, що останнім часом богослужіння мало відвідувані.

– Люди знають про цей храм. Про все розповідаю своїм парафіянам і анонсую наступне богослужіння у фейсбуці. Звичайно, мені прикро, що люди хочуть у пекло, а не хочуть до Бога, але я буду продовжувати своє служіння, треба щось робити», – каже отець Дмитро.

ТУТ ЗАРОЖДУЮТЬСЯ ПОЧУТТЯ

За словами отця Дмитра, відчуття від служіння під землею різні. Зазначає, що під час чергування нагорі будь-якої миті міг бути наліт, і хоча на 4-му році війни до цього всі звикли, потенційна небезпека відволікала.

— Нагорі гомін. Хтось дзвонить, пише, хтось приходить, хтось йде – люди відволікаються. Тут цього немає. Тут тихо. Під час літургії я роблю великі паузи – вони дуже сильні і надихають людей. Ви практично далі від небес, але ближче до Бога. Звідси ми завжди піднімаємося з якимось духовним плодом», – каже священик.

Анна БодроваОдеса

Фото та відео: Ніна Ляшонок / Укрінформ

Ви можете купити більше наших фотографій тут

Тридцять першого жовтня у модульному містечку відключили світло та воду. На території розпочато підготовчі роботи до демонтажу будівель. Проте не всі мешканці виїхали – вони відмовляються від запропонованого Харківською міською радою варіанту. Кореспонденти Укрінформу дізнавалися, що кажуть переселенці понад 10 років тому та як бачать ситуацію чиновники.

“АДМІНІСТРАЦІЯ НЕ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я»

Містечко замислювалося як транзитне — притулок максимум на півроку — і в найкращі часи справляло дещо гнітюче враження. По суті, будинки являють собою контейнери, призначені для сімейного або гуртожиткового типу, з кімнатами та спільною кухнею. На території було багато дротів – тут усе живилося електрикою. Тому зараз немає ні опалення, ні можливості приготувати їжу, всі санітарні незручності без централізованого водопостачання зрозумілі. На закинутому майданчику, де карусель «вросла» в землю, стоїть попередження, що і майданчик, і будиночки знаходяться в аварійному стані, а «адміністрація не несе відповідальності за життя і здоров’я» дітей і дорослих.

Комунальники працюють кілька днів; привезли кран і вантажівки. Ми почали з того, що знесли паркан навколо міста. Винесли лавку з навісом і якесь силове обладнання. Завантажують покинуті мешканцями речі та різне сміття, яке відправляють на звалище. На деяких будинках таблички: «Опечатано. Не відкривати». А демонтаж деяких модулів вже почався і очевидно, що ця робота прискориться. Але станом на 5 листопада в деяких будинках є люди.

22 роки Дарія Бойцова з Луганської області, з дитинства оселився в модульному містечку.

«Я закінчила школу в Харкові, здобула освіту в університеті і прожила тут половину свого життя, — розповідає Даша.

Дівчина – інвалід від народження, пересувається на візку. Одинадцятирічною дівчинкою вона з бабусею приїхала до Харкова на чергову операцію в Інститут ортопедії та протезування.

Повертатися після лікування було нікуди – їхній Алчевськ окупували росіяни.

– Нас уже мали виписувати, лікарі питають, чи є у нас родичі чи друзі в місті, які нас приймуть. Але в нас нікого немає. У це місто ми отримали направлення від ДСНС. Спочатку жили в гуртожитку. Це не дуже зручно – дитина після операції, а санвузли спільні, кухня поруч – постійно шумно. Незважаючи на те, що вона просила, нас переселили в окремий будинок лише в 2019 році. Вони тримали його в хорошому стані. Щось зламалося – викликали ремонтників і купили, що потрібно для ремонту. А тепер, бачите, просто виганяють звідси… Я на інсуліні, нерви все це не витримують», – плаче бабуся Дарія. Наталія Єфімова.

Вона йде на найближчу заправку, щоб зарядити гаджети та закип’ятити воду.

Жінкам запропонували переїхати в один зі студентських гуртожитків, куди після початку повномасштабної війни поселили переселенців. Родина відкидає такий варіант.

— Пішли дивитися. Місця було дуже мало, було тісно. Вона на стільці – не обернись, руки подряпала, синці, – розповідає Наталя. – Візьміть побутову техніку, меблі – звісно, ​​за роки ми обросли цим – нікуди не покладеш і нікуди не збережеш. Не знаю, що робити з нашими двома котами! Як їх залишити? Це члени нашої родини!

Переселенці просять міську владу допомогти знайти приватне житло в Харкові чи області. Самостійний пошук через соціальні мережі поки не дав результатів.

– Даша зі стільцем, звичайно, вдома було б затишніше. Ми готові платити за комунальні послуги, трохи розслабившись, хоча я вже економлю на ліках. Підвищувати орендну плату не будемо», – каже Єфімова.

“Я ВЖЕ ПОЇХАВ З ДВОМА СУМКАМИ – З ДОНЕЦЬКА. Я БІЛЬШЕ НЕ ХОЧУ”

Дар’я та її бабуся стверджують, що жителі модульного містечка не отримували офіційного повідомлення від влади з кінцевою датою їхнього перебування, тому не очікували, що взимку їх доведеться виселяти.

Про це повторює переселенець із Донецької області. Марина Кирбаба. За її словами, як і всі харків’яни, вони прочитали цю новину на сторінці міської ради в соцмережах, а на зустрічі із заступником міського голови Юрієм Шпарагою, яка відбулася в жовтні, люди просили хоча б не вимикати світло і воду, поки всі не роз’їдуться.

«Однак 31-го вранці все відключили», – розповідає мігрант.

Марина родом із нині окупованої Ясинової, а до війни жила в Донецьку.

– У липні 2014 року мене евакуювали в Куп’янський район, я тоді була вагітна. Вони жили в якомусь таборі, який був відкритий для переселенців. Народилася в Харкові. Потім місяць пробув у центрі матері та дитини, потім у лікарні, де окремий бокс після всіх поневірянь здавався мені раєм. Потім завдяки волонтерській організації «Станція Харків» жила в гуртожитку. І в підсумку я отримав направлення в модульне містечко. Тут я жив у кількох модулях гуртожитку, тому що одні закривалися, деякі відкривалися, людей переселяли. Ми в цій кімнаті з 2023 року», – розповідає Марина.

Мати-одиначка має двох дітей, каже, старша донька навчається онлайн у донецькій школі. Грошей на оренду житла переселенець не має.

«Практично неможливо влаштуватися на постійну роботу, коли у тебе двоє дітей і більше нікого», — каже Марина.

Жінка до останнього сподівалася, що їм дозволять залишитися, але заявляє про моральний тиск.

«Є будинки зовсім цілі, — переконує Марина. “В цьому гуртожитку справді несправне електропостачання, лампи в коридорі не працюють. Два роки тому переїхала, а крани на кухні зламані. Більший бойлер з іншого модуля сюди я не просила перенести. Бо в мене складні стосунки з адміністрацією. Ще в 2019 році, коли нас хотіли виселити, і всі на кухнях просто обурювалися, це я багато їздила, писала, куди завгодно зверталася. А ми тоді як би жартома не виштовхнули, а потім викличемо дитячу службу, бо вони в невідповідних умовах живуть було страшно.

У підсумку Марина зупинилася на другому варіанті житла, запропонованому міськрадою. Це також місце компактного проживання внутрішньо переміщених осіб. Вона підписала договір, що її все влаштовує, і тепер потихеньку пакує речі.

– Це все дуже складно… За ці роки ми виросли з якоюсь власністю. Меблі, багато посуду… І дитячі велосипеди. Нема куди все це складати… Нам кажуть: «Дві сумки в руки і в хостел!» Ви розумієте, як це? Я вже їхала з двома сумками – з Донецька! І я цього більше не хочу», – каже жінка.

“ЛЮДИ БАГАТО РАЗІВ ГОВОРИЛИ ПРО ПЕРЕЇЗД».

Звичайно, всі мешканці з самого початку знали, що житло тимчасове. Проте місцева влада продовжувала продовжувати договори на проживання в містечку, оскільки рішення, яке б задовольнило всіх, не було, а в умовах повномасштабної війни його точно не було. Термін будівництва закінчився у 2017 році, відтоді місто не приймало нових жителів і поступово пустіло.

Місто намагалися закрити у 2019 році: тоді міськрада оголосила надзвичайний стан. Незважаючи на спротив і обурення, багато хто виїхав: із 360 жителів станом на червень 2020 року залишилося 203. А наступ росіян на Харків змінив цю цифру. На офіційних ресурсах міськради з’явилося перше повідомлення про те, що мешканців міста розселять у гуртожитки. у травні цього року. На той час там проживало лише 37 осіб.

31 жовтня Про це повідомили у міськрадіщо влада допомагає з розселенням по гуртожитках, а в місті залишилося всього 15 людей.

За словами заступника міського голови з питань доступності, ветеранської політики та ВПО Юрій АспаражаОбласний ЦРЛ та Інститут судових експертиз імені Бокаріуса встановили, що приміщення модульного містечка непридатне для проживання.

У коментарі Укрінформу ввечері 5 листопада чиновник повідомив, що в місті проживає 9 жителів.

– Серед них є двоє інвалідів, на візках, але один з них, хоч це й очевидно, досі не має офіційних документів. І в першому, і в другому випадку вони проживають разом і з родичами-помічниками. Є дівчинка з бабусею-опікуном, а в інших випадках син доглядає за мамою. Їм пропонують інклюзивне житло в одному з гуртожитків міста Харкова, які призначені для тимчасового проживання людей з інвалідністю. Всі інші громадяни, думаю, самі влаштують своє життя. Водночас ми готові надати місця в гуртожитках. На сьогодні в місті визначено 52 місця для переселенців. Процес (розрахунок, – вид.) продовжується. Коли ми починали, було 32 людини, зараз 9», – розповідає Шпарага.

За його інформацією, сім’я з сімома дітьми переїхала в село Близнюківської громади, де місцева влада купила їм будинок.

«Інша мати з трьома дітьми переїхала до чоловіка, з яким у неї спільні діти, він із Харкова», – стверджує чиновник.

За його словами, переселенцям на візках надали кімнати площею 18 кв. м на першому поверсі гуртожитку.

– Є розширені коридори, туалет і душ. Позавчора взяв візок і рулетку і сам перевірив. Там можна жити», – каже Шпарага.

На запитання, чому остаточна ліквідація міста відбувається взимку, а не в теплий період, заступник міського голови відповідає так:

– Навесні відбулося перше засідання комісії з питань техногенної, екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій. Роботу проводили з людьми, і та й ні – місто не підходить. Було опитування Центрів контролю та профілактики захворювань. Ну, очевидно, є. Коли сайдинг піднімається, з’являється цвіль і грибок. Зовні його просто не видно. Подальша перевірка Інституту Бокаріуса. Але люди сподівалися до останнього. Ми з ними спілкуємося, але вони все одно думали, що ніхто не розбере. І коли всі документи та висновки про непридатність до експлуатації є, приймається рішення про відключення від комунікацій та відселення. Кілька разів повідомляли про людей, стільки разів я особисто казав. Навесні запропонували повернутися», – пояснює Шпарага.

Він переконує: перебувати в місті справді небезпечно, і він бачив це на власні очі.

“Наприклад, трохи підняли стелю, а вода тече по кабелях. Бачите, ці споруди просто закінчилися. Електропостачання 100%, контейнери прокладені кабелями. І герметичності вже давно немає. Хто хоч хоч розбирається в охоронній техніці, той знає, що це таке. Людей звідти давно треба було відселити, а що сталося, що сталося… Треба їх переконувати. Там жили люди. 10 років і не прижився в житті, окрім як у модульному містечку», – каже Шпарага.

У ХАРКОВІ ШВИДКО ЗРОСТАЄ КІЛЬКІСТЬ ПЕРЕХОДІВ

У січні 2022 року віце-прем’єр-міністр України Ірина Верещук, голова Харківської облдержадміністрації Олег Синєгубов та міський голова Харкова Ігор Терехов розповіли на брифінгу про пілотний проект з будівництва житла для переселенців. За планом, мешканці модульного містечка мають переселитися до першого нового будинку. Йшлося про будівництво трьох триповерхових будинків, будівництво першого з яких розпочалося наприкінці весни 2022 року.

“Завершуємо проектну документацію – місто дає на це кошти. Пізніше ми домовилися про співфінансування 30 на 70. Надалі, можливо, буде можливість залучати грантові кошти, а також йти на співфінансування”, – сказав тоді Терехов.

Цього не сталося через повномасштабну війну. Наразі стоїть питання хоча б про тимчасовий притулок для евакуйованих людей, кількість яких стрімко зростає.

– Дівчина-інвалід із бабусею хочуть купити для них окрему квартиру. Таке бажання для них, звичайно, нормальне бажання. Якби не було війни, можливо, до 2022 року це питання було б вирішене. В сьогоднішніх умовах такої можливості немає… Динаміка мігрантів, на жаль, позитивна. Зараз їх понад 208 тисяч (місяць тому мерія повідомляла про понад 206 тисяч, і це лише офіційно зареєстровані, вид.). Про надання окремого житла мова не йде, потрібно хоча б дати людям дах над головою», – резюмує Юрій Шпарага.

Юлія БайрачнаХарків

фото: В’ячеслав Мадієвський / Укрінформ

Ви можете купити більше наших фотографій тут.

Із начальником Закарпатської ОВА Мирославом Білецьким та головою обласної ради Романом Сараєм ми поспілкувалися в рамках щорічного форуму ідей та рішень Re:Open Zakarpattia, що відбувся минулими вихідними. У власкора Укрінформу було 40 хвилин на хард-ток з очільниками регіону: про вітряки в горах, кризу населення й робочих рук на фоні зростання та розширення виробництва у краї. Також поговорили про ветеранську політику в області. Зокрема, чиновники назвали успішні кейси підтримки чинних та колишніх військовослужбовців, апробовані на Закарпатті й затверджені на загальноукраїнському рівні.

КОЛИ ЧЕКАТИ НА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД ДЕРЖАВНИХ ДОТАЦІЙ

– Для мене ця розмова є нагодою поставити питання про проблеми в регіоні, які конче потребують дискусії. Тому що діалог влади з бізнесом є, а з громадянським суспільством – щось не дуже. Наприклад, ми як Укрінформ не змогли отримати інтерв’ю ні від представників ОВА, ні облради на запит щодо кейсу з вітряками. Тому спробуємо зробити це сьогодні у рамках панельної дискусії на форумі. І перше, що я вас запитаю, – про стан релокації й індустріалізації регіону, що їх називають «бумом» чи феноменом «Закарпаття як новий Донбас». Минулого року ви тут на форумі казали, що завдяки релокованому бізнесу Закарпаття скоротило державну дотацію із майже 70% до 25%, і це був такий прорив, «закарпатське економічне диво». Чи ця цифра продовжує знижуватися, чи стоїть на рівні торішньої?

Мирослав Білецький:

– Ця статистика станом на тепер актуальна. Я впевнений, що ця цифра буде рухатися до кращого, і ми станемо незалежним регіоном в плані фінансування з державного бюджету.

– Можете назвати терміни?

Білецький:

– Місяць тому я читав статистику, і в нас було 363 релокованих підприємства. Сьогодні їх уже 371. Ця статистика постійно змінюється. І зараз сказати, чи це (незалежність від дотацій, – ред.) буде через рік, чи через пів року, – складно. Але, думаю, буде дуже скоро, коли всі підприємства запустяться на повну потужність. На цей процес впливає все: кількість робочих місць, середня заробітна плата по області тощо.

Наприклад, от-от запуститься таке підприємство, як «БФ-термінал» на майже 1500 робочих місць. Вітропарки ще не на повну потужність працюють. «Біофарма», дуже прогресивне підприємство на 150 робочих місць, теж скоро запуститься. Тобто ріст іде, і він постійний.

Роман Сарай:

– Я додам, що 2,5 млрд гривень у 2024 році з бюджету Закарпатської області спрямували в державний як військовий ПДФО. За рахунок росту власних надходжень ми зуміли збалансувати обласний бюджет. І тому ця цифра (рівень дотацій з держбюджету, – ред.) сьогодні залишилася такою ж самою. Якби цього не було (не забирали б ПДФО, – ред.), вона би була набагато кращою.

ВІТРЯКИ: ВСІ ПОВНОВАЖЕННЯ – У МІСЦЕВИХ РАД

– Вище ви назвали одного із трьох найбільших наших релокантів – компанію «Френдлі Віндтехнолоджі». Щодо них окреме питання, тому що це компанія, з якою пов’язані топ-скандали на Закарпатті, адже її бізнес – це виробництво вітротурбін і встановлення вітропарків у горах. Вітряки – дуже гаряча тема в регіоні. Є ті, хто за, ті, хто проти, є протистояння – але дуже важко отримати якісь коментарі з цього приводу від регіональної влади. От у мене перше питання до вас: чому така недокомунікація від ОВА та облради щодо процесу розгортання вітропарків?

Білецький:

– У нас триває процес децентралізації, і величезні повноваження переклали на територіальні громади. Це і плюс, і мінус, тому що їм віддали бюджети, але в них є потреба забезпечити свій розвиток. І коли територіальна громада не має як розвиватися, вона чіпляється за будь-що. Ми надали повноваження головам територіальних громад, депутатам територіальних громад, і вони визначаються. Саме через місце, де встановлювати ВЕС, і ведуться оці-от дискусії. Тому в першу чергу треба говорити з тими людьми, хто приймає ці рішення. Якщо їх ухвалює голова адміністрації, то про це говорити має він або голова ради. Якщо ж це рішення голів територіальних громад, яким ми делегували такі повноваження, то вони мають це пояснити, і вони пояснюють.

Візьмемо, зокрема, Колочавського голову територіальної громади. Ми постійно його підтримуємо з обласного бюджету, тому що він не може заробити в територіальній громаді. Нацпарк (ідеться про НПП «Синевир», – ред.), який формував бюджет, перестав платити, тому що обрав собі таку, знаєте, форму життєдіяльності: «я наукове підприємство і не буду платити податки». І голова громади не може сформувати бюджет, оплатити соціальну сферу. Я йому кажу: “Так іди виграй гранти”. Він виграв – але там 15% співфінансування. І він не може грант реалізувати, хоча виграв їх дуже багато. Як йому вижити?

Інше: незважаючи на те, що енергетична незалежність – це номер один у державі, ми зараз говоримо, чи вітряки погано, чи це добре. Якщо територіальна громада вважає, що це добре і це є в межах чинного законодавства, то я підтримую це. Якщо ні, то ні.

Сарай:

– Учора, спілкуючись із нашими друзями, гостями з федеральної землі Тіроль (Австрія), ми в них запитали: «А як ви досягли 30% економіки за рахунок відновлюваних джерел енергетики? Як ви досягли 1,5 ГВт – це півтора атомних енергоблоки – генерації з відновлюваних джерел? Як ви змогли побудувати майже 1000 гідроелектростанцій на своїх річках»? Ми отримали чітку відповідь: «30 років тому ми мали ту саму проблематику, що й ви. Спілкуйтеся, пояснюйте, комунікуйте – і будете успішними. Будете на одній річці через кожні 5 км мати мінігідроелектростанцію, кожна громада буде отримувати відповідні доходи від генерації, буде забезпечена автономність у частині енергоспоживання і багато-багато інших позитивних речей. Звісно, з урахуванням екологічних норм».

СКІЛЬКИ ВІТРЯКІВ ПЛАНУЄТЬСЯ НА ЗАКАРПАТТІ

– Напевно, у вас є більше інформації, аніж у нас, про те, скільки ж саме вітряків планується до встановлення на Закарпатті. В 2022 році йшлося про сотню, зараз говорять про 200, 220, три сотні ВЕС у горах. То скільки ж вітряків планується на Закарпатті?

Білецький:

– Скільки рішень територіальними громадами буде прийнято? Скільки депутатів проголосують за чи проти? Ми це знаємо?

– Наразі знаємо про три громади, де ці рішення прийнято.

Білецький:

– А як ми можемо знати, що буде в майбутньому?

– Але ж від чогось ви відштовхуєтеся?

Білецький:

– Тільки від рішення територіальної громади. Від того, як депутати піднімуть руку і скажуть: “Так, нам це потрібно”. Один не підніме, більшості не буде, і це не вирішить питання. Скільки їх буде: 300, 400, 500 чи 10? Це важко сказати. Ми так тільки накручуємо суспільство.

– Окей: цифра в 220 вітряків – реальна?

Білецький:

– Це надзвичайно складно сказати. В мене такої інформації немає.

Дивіться, питання про вітряки було затверджено ще в 2014 році. Був розроблений план, затверджений обласною радою. Це питання, здається, іще навіть у 2012 році починали пропрацьовувати. І Тур’ї Ремети там були в цьому плані. Тобто ми про це вже понад 10 років говоримо. Ми затверджували план, залучали інвесторів. Інвестор прийшов – і все! Все пропало! Ну, трошки воно так, знаєте… Давайте думати про те, що ми маємо бути енергетично незалежні. Треба знайти компроміс між екологією, економікою і незалежністю. Я не кажу, що він має бути за рахунок нашої природи, наших гір. У першу чергу я за екологію Закарпаття. Я за це вболіваю, я сам виріс у цих горах. Але давайте все-таки чимось ризикувати. В межах розумного, в межах чинного законодавства і, в першу чергу, в межах того, що не завадить природі.

ЄВРОПЕЙЦІ ЦЕ ПРОХОДИЛИ, НАМ ТАКОЖ ЦЕ ТРЕБА ПРОЙТИ

– Які межі цього розумного, на вашу думку? Те, що відбувається зараз на Руні, в обхід законної процедури ОВД, коли знайшли іншу законну процедуру з ДІАМ і, власне, починають уже будівництво без оцінки впливу. Наскільки це в межах розумного?

Білецький:

– Ну, якщо зараз є закон, який сказав, що це законно, і ні один суд це не заборонив, тоді це законно чи ні?

– Але наскільки це в межах розумного? (Мається на увазі дозвіл ДІАМ вважати фундамент вітряка не частиною ВЕС, а окремою спорудою, яка не підпадає під ОВД та може будуватися без оцінки впливу, – ред.).

Білецький:

– Дивіться, Україна має бути енергетично незалежна від Росії раз і назавжди. Це має бути. І ми маємо шукати цей баланс разом, із холодною головою, холодним серцем. Наші всі європейські партнери говорять, що вони це все проходили, і нам також це треба пройти. Не треба загострювати ситуацію там, де не треба. Там, де воно не може будуватися, ми не будемо будувати – не ми, а власники цих підприємств, це 100%. Але там, де є можливим, то давайте це робити, давайте цю незалежність реалізовувати.

– Ще одне питання: спростуйте або підтвердіть розмови про те, що вітряки на Закарпатті будуються не стільки заради виробництва електроенергії для внутрішнього споживання, скільки для виробництва «зеленого водню» (плани побудови на Закарпатті такого заводу були вперше озвучені минулої осені на іншому форумі в області) із подальшим транспортуванням до ЄС.

Білецький:

– В Європі водень – це лише на рівні експерименту.

– То водневий завод на Закарпатті буде?

Білецький:

– Я про це не знаю. В найближчі 10 років я вам гарантую, що цього технічно не може бути.

– Добре, дякую. Пане Романе, додасте щось? Може, ви назвете цифру вітряків, які планують збудувати на Закарпатті?

Сарай:

– Додам, що нині ми знаємо дуже багато проєктів, які не реалізувалися. У тому числі, в першу чергу, через позицію громад. Наприклад, дуже відомий кейс – спроба побудови вітропарку на території Міжгірської громади. Він не відбувся через позицію громади. І тому наше тверде переконання, що саме вона є первинною. Якщо громада проти, нічого не відбудеться. Ніякий інвестор нічого там не побудує.

СИТУАЦІЯ З ВИЇЗДОМ ЗА КОРДОН СТАБІЛІЗУВАЛАСЯ

– Минулого року теж у рамках нашої з вами розмови були озвучені цифри про те, що третина місцевих мешканців виїхала з початку повномасштабної війни. Чи ця криза поглибилася за 2025 рік? Чи продовжують виїжджати закарпатці – особливо із законом про виїзд чоловіків 18-22 років?

Білецький:

– Ситуація є стабільною. Дійсно, близько 300 тисяч закарпатців зараз за кордоном. Але давайте не забувати, що закарпатці завжди їздили на заробітки за кордон, навіть до війни близько 200 тис. людей постійно перебували за межами Закарпаття. Вони просто мігрували. Зараз певний відсоток виїхав, коли дозволили виїжджати чоловікам 18-22 років, але я б не сказав, що вони не повертаються. Я б не говорив про якусь велику зміну щодо цієї цифри, її немає точно. Я б навіть говорив про те, що ситуація з економічною стабільністю в регіоні зацікавила наших закарпатців, які працюють за кордоном. І про те, що нам вдається переконувати молодь не виїжджати.

– Що цікавить молодь, яка хоче повернутися на Закарпаття?

Білецький:

– Заробітні плати, які в нас є, перспектива росту, кар’єри. Закарпатцям важко зробити кар’єру на заробітках. Ти обмежений оплатою транспорту, житла, компослуг, соціальних послуг, медичного страхування… А тут усе це забезпечує держава.

І зараз підприємства, які працюють на Закарпатті, та ж «Біофарма», пропонує 2,5 тис. доларів зарплати на деяких напрямках. Це дуже хороша заробітна плата, потрібні лише знання.

ПОСТІЙНО ТРИМАЄМО 500 МІСЦЬ У ШЕЛТЕРАХ ПІД ЕВАКУАЦІЙНІ ПОЇЗДИ

– Щодо ВПО. Кількість вимушено переселених людей з інших регіонів у нас збільшилася?

Білецький:

– Ні, статистика стала. На Закарпатті зареєстровано 123 тис. осіб. Іще плюс-мінус 100 тис. не зареєстровані, їм це не потрібно, вони не користуються соціальними пільгами. Із цих 123-х тисяч – 18,5 тис. людей похилого віку, а 35 тис. – діти. І 55 тисяч людей працездатного віку. На жаль, за всі чотири роки, за даними Служби зайнятості, працевлаштувалося лише біля 2 тис. осіб. Можливо, працюючих переселенців більше, можливо, є люди, які влаштувалися напряму і не проходять по статистиці.

У нас наразі є 101 місце тимчасового проживання для вимушено переселених осіб, так звані шелтери. Там проживає зараз 5 тис. людей. І ми постійно тримаємо 500 місць, щоб можна було зустріти за потреби евакуаційні поїзди.

Більше всього мене турбують люди похилого віку, цих 18,5 тис. осіб – тому що навіть якщо половина з них повернеться, іншій половині повертатися вже нема куди… І це мій виклик як голови адміністрації – все-таки їм забезпечити гідне життя до кінця. В них має бути якийсь свій куточок. І от потреба в соціальному житлі – це, на мою думку, питання номер один стосовно ВПО на Закарпатті.

– Соціальне житло – це ті ж самі шелтери, які залишаться їм, коли – ймовірно, можливо, колись – закінчиться війна?

Білецький:

– Має бути гарантія, що ця людина може там прожити своє життя до кінця.

ХТО ПРАЦЮВАТИМЕ НА ЗАВОДАХ?

– Повертаючись до попереднього питання – цікава ваша думка про те, що молодь, яка виїхала за кордон, цікавиться новими закарпатськими зарплатами. Маю знайомих, які працюють на великих виробництвах, так от, у них з/п – близько 23 тис. грн. Це трохи більше як 500 доларів США, і прожити на них, маючи сім’ю, досить важко. Тож як у такій ситуації взагалі наповнювати підприємства робочою силою? Звісно, люди хотітимуть виїхати за кордон, тому що там вони просто швидше зароблять більші гроші. Питання таке: чому попри «економічне диво» і «новий Донбас» у нас така досить кепська ситуація із середніми зарплатами?

Білецький:

– Зараз у нас середня заробітна плата в області – 20 362 грн. По Україні вона на 5 грн менше.

– Це класно. Але якщо ми говоримо про економічний ріст, бум – і тут оці 500 доларів…

Білецький:

– У тому-то й проблема, що закарпатці порівнюють свої зарплати тут у розмовах з родичами, які перебувають за кордоном.

– І стає дуже образливо, правду кажучи.

Білецький:

– Але не забуваймо, що ми говоримо про європейські заробітні плати. Нам поки що важко рівнятися на них. Ну а те, що ми за даними Держстату на 10-му місці по країні і перед нами такі промислові міста, як Дніпро, Харків, Київ, – це гарні показники. Перед нами у Західній Україні тільки Львів. Це погано?

– Та це чудово! А от 500 доларів середня зарплата – не дуже.

Білецький:

– Добре, я з вами згідний. Якщо чесно, я також хочу, щоб закарпатці отримували набагато більше, але така зараз ситуація. І ми не є найгірші.

– Минулого року ми мали всеукраїнський скандал зі спробою виробника запросити на роботу бангладешців, бо місцеві не йдуть працювати і в нього просто стоїть виробництво. З цією ініціативою тоді, як то кажуть, відкрилося пекло – зрештою, бангладешці так і не приїхали. Утім, за такої ситуації із нестачею робочих рук – хто має працювати на усіх цих релокованих та місцевих великих заводах?

Білецький:

– Рік тому я приїхав на підприємство в Тячів, і мені власник показав виробничий цех: величезна площа, десь близько 3000 квадратних метрів, там стоять верстати, крісла – і все пусте. Людей нема. У них, до речі, зарплата середня по підприємству 26 тисяч, кар’єрний ріст і перспектива зростання зарплати. Тоді це вилилося в скандал із бангладешцями. Але насправді ми показали – і всі це побачили – що на Закарпатті є робочі місця.

– Цю ідею з набором робітників із країн третього світу – відкинули?

Білецький:

– Я вважаю, що кожний приватний підприємець має можливості рухатися в межах чинного законодавства, як він хоче і як він може. Якщо нам потрібні податки, ми маємо такі умови йому зробити, щоб він, вклавши в ту лінію гроші, матеріал, не дивився на пусті цехи та крісла біля дорогих верстатів. Якщо він бачить якісь перспективу в тому чи іншому плані, нам треба думати, як йому допомогти. Тобто ідея була непогана. Але її не втілили, тому що вона стала тригерною в державі.

ВЕТЕРАНСЬКІ ПРОСТОРИ МАЮТЬ ПРАЦЮВАТИ У КОЖНІЙ ГРОМАДІ

– Отже, зрозуміло, що бангладешців в нас поки не буде. Маємо ще одну важливу тему, яку варто обговорити. Це питання ветеранів. Скільки в нас зараз є ветеранів на Закарпатті? Й одразу ще одне: в області наразі всього два міста, де функціонують для них хаби. Це Ужгород і Мукачево. А Закарпаття – це переважно сільський регіон, і дуже багато хлопців – саме у селах, де у них немає майже ніякої інфраструктури для соціалізації, розвитку. Скажіть, як зробити життя ветеранів кращим в умовах, які нині маємо в області?

Білецький:

– У Закарпатті станом на тепер проживає 23 408 осіб, які закінчили свою службу в Збройних силах України й отримали статус ветеранів. Із них 1087 – особи з інвалідністю, з яких 16 жінок. Усіма ветеранами ми переймаємося. Що стосується ветеранських хабів, про які ви говорите, дійсно їх ветерани створюють самі, і ми дуже в цьому їх підтримуємо. Такі хаби вже є в Ужгороді, Мукачеві, зараз буде ще один в адмінбудівлі Воловецької колишньої райадміністрації. Потім іще один планується в Берегові. Це роблять хлопці із Карпатської Січі.

Що робимо ми? Ми створили ветеранський простір «ВДОМА», це комунальна установа при Закарпатській обласній адміністрації.

– Чи центри ВДОМА є всюди по області?

Білецький:

– Вони мають бути в кожній територіальній громаді (на Закарпатті їх 64, – ред.). Але їх 50.

Сарай:

– У 2023 році Закарпатською обласною радою було створено комунальне підприємство «Ветеранський простір «ВДОМА», керівником якого став ветеран Руслан Пишка. Він підібрав команду за принципом «рівний-рівному». Адже до кого прийде військовий зі своїми проблемами? До свого побратима, до військового, який його зрозуміє. Тут ідея навіть не в тому, що військовий повинен іти кудись до когось – працівник супроводу повинен іти до нього і ділитися з ним усією наявною інформацією, допомогти йому максимально соціалізуватися, розказати, які є програми, що він може зробити, де може працювати, реабілітовуватися, займатися спортом. Всього у комунальному підприємстві працює сьогодні 75 працівників. Тільки п’ять із них є офісними, інші 70, я би так сказав, «польові».

Також у Закарпатській обласній лікарні імені Новака закріплений працівник, який працює з військовими, у Виноградівській районній лікарні є такий працівник, у Воловецькій лікарні теж. Ми бачимо, що це хороші кейси, коли в лікарнях, де лікуються або реабілітуються військові, є менеджер супроводу, який ними опікується і з ними працює.

Білецький:

– Наостанок ще скажу про кілька досягнень у напрямку підтримки ветеранів. Перше – ми почали платити всім поверненим із полону по 50 тисяч гривень. Це обласні кошти. Зараз держава взяла цей приклад на загальний рівень і всіх забезпечує такою підтримкою.

Крім того, стенти в серце. НСЗУ оплачувала їх лише тим хворим, у яких уже стався інфаркт. Ми почали робити це на випередження – і почали оплачувати ці стенти з обласного бюджету у випадках, коли вони вже потрібні. І це настільки гарно розійшлося, що держава теж узяла цей кейс, і з наступного року НСЗУ буде це оплачувати всюди. Це добре. Як узагалі дуже добре, коли беруть позитивні кейси з регіонів та реалізовують їх на державному рівні.

Тетяна Когутич, Укрінформ

Фото надані організаторами щорічного форуму ідей та рішень Re:Open Zakarpattia

Цей одноденний пішохідний маршрут пролягає вздовж Смугарських водоспадів до скельного масиву Протяті-Камені і далі до перевалу Німчич. Доріжка вже розмічена, біля основних локацій встановлені інформаційні стенди з QR-кодами. Представники місцевої влади виступають з ініціативою назвати маршрут на честь загиблого на війні з Росією захисника, колишнього заступника начальника Чернівецької ОВА Руслана Сенчука. Він відкрив і популяризував це місце. Також кореспондент Укрінформу випробував частину маршруту.

ВОРОТА ДО ПІДІЖЖЯ ГІР

Загальна протяжність маршруту «Смугарські водоспади – перевал Німчич» становить 12 кілометрів. Починається вона в селі Розтоки Чернівецької області, звідки ми вирушаємо вздовж гірського потоку Смугарів. Від нього каскад і отримав свою назву. Тут також є сім водоспадів різного розміру, а після дощів їх може бути більше.

За словами гірничорятувальників, вперше маршрут нанесли 25 років тому. Відтоді його почали активно відвідувати туристи, але заблукати все одно було легко.

– Пам’ятаю, як заблукала група з 70 осіб. Вони пішли просто вниз за течією і заблукали серед каміння. Їх довелося визволяти рятувальникам, каже начальник гірського пошуково-рятувального загону Чернівецької області Володимир Дячук.

За його словами, завдяки нинішньому розмітці та подальшому розвитку туристи безпечно перетинатимуть маршрут і зможуть сповна насолодитися красою гір.

Рятувальники кажуть, що найбільшою популярністю ці маршрути користуються влітку та в міжсезоння. Складність переправи залежить, зокрема, від повноводності річки Смугарів: під час сильних дощів водоспади більш небезпечні. А взимку при низьких температурах вони замерзають, і тоді категорія туристів змінюється на любителів льодолазіння.

Першим на шляху є водоспад Ворота. Це один із найнижчих Смугарських водоспадів, але й один із найкрасивіших. Його розташування справді нагадує своєрідні ворота до підніжжя гір. Поруч розташовані інформаційні стенди, зокрема, про найпоширеніші види грибів у цій місцевості. А ще тут збудували дерев’яні сходи, без яких важко було б піднятися на гору. Рятувальники кажуть, що після дощів вода стікає по цих сходах, тож туристам варто запастися гумовими черевиками.

РОЗПОВІДІ ТА ЛЕГЕНДИ ПРО ВОДОСПАДИ

Далі рухаємось до водоспадів Середній та Великий Гук. Перший з них має висоту 11 метрів і має три каскади. Форма нагадує силует дівчини. Існує місцева легенда, що вода, що випадає з нього, має цілющі властивості. На каскад приходили пари, які мріяли про дитину, і кажуть, що після купання в Середньому Гуку мрія збулася.

Але таку назву Великий Вибух отримав тому, що він дуже голосно виливається зі скель. Це один із найвищих однокаскадних водоспадів України. Після сходження на село його висота сягала 21 метра, а в тихий час – 19 метрів. За переказами, Великий Гук був улюбленим місцем відпочинку пастухів, які називали його «Громом Карпат». Особливістю є крутий скелястий рельєф, який додає величності.

Через брак часу та вологу погоду вдалося пройти річкою близько кілометра і побачити три з семи водоспадів. Смугарів кілька разів переходив по хиткому, а часом і слизькому камінню. На зворотному шляху один чоловік із нашої групи не витримав і впав, зламавши палець.

Гірські рятувальники кажуть, що переломи та вивихи ніг на цьому маршруті – найпоширеніші травми серед туристів.

— Перша небезпека — пересування по слизькому камінню. Навіть коли рівень води низький, каміння біля річки все одно мокре, тому досить легко посковзнутися. Піднімаючись взимку на замерзлі водоспади, можна провалитися під воду. Що стосується диких тварин і рептилій, то випадків нападу чи укусів на маршруті не було. Але ці тварини тут зустрічаються, тому варто уважно дивитися під ноги та навколо, попереджає Дячук.

ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ

Навесні планують розчистити найскладніші ділянки траси, а також натягнути канати біля водоспаду Ворота, адже це найбільш слизька ділянка.

– Хочемо біля найцікавіших локацій встановити хоча б лавочки зі столиками. Найближчим часом управління також подбає про встановлення великого інформаційного знаку на дорозі двома мовами про туристичний магніт, каже начальник управління інвестиційної політики та туризму Чернівецької ОВА. Михайло Хмелевський.

На маршруті присутній голова Вижницької райдержадміністрації. Сергій Чеботар З ініціативою назвати цей маршрут на честь загиблого воїна виступив його попередник на посаді Руслан Сенчук.

– Він був унікальною людиною. Свого часу Руслан Сенчук рятував туристів, які проходили цими мальовничими маршрутами. Згодом був головою Вижницької РДА, заступником голови Чернівецької ОДА. На початку повномасштабної навали він як депутат міської ради одягнув військову форму і пішов захищати нашу державу від ворогів. Він віддав своє життя за нас з вами, за цей край, нашу країну. Тому просимо керівництво Вижницького району назвати цей маршрут іменем Руслана Івановича Сенчука», – звернувся Сергій Чеботар до нинішнього заступника голови Чернівецької ОДА Романа Гребе.

Регіонал підтримав таку ініціативу; рішення має приймати комісія.

Віталій Олійник

Фото автора

Містечко Радомишль на Житомирщині – одне з найстаріших в Україні. Згідно з археологічними дослідженнями, люди тут жили близько 30 тис. років тому. Затишний і красивий Радомишль, оточений лісами, розташований майже на середині шляху між Житомиром та Києвом.

Окрім замку-музею «Радомисль», який став візитівкою Радомишля на Житомирщині, там є чимало інших об’єктів, з якими пов’язані цікаві історії. Місто розповідає їх майже на кожному кроці своєю архітектурою та назвами вулиць.

Кореспондентка Укрінформу запрошує на прогулянку Радомишлем, під час якої читачі дізнаються, як із ним пов’язані Петро Могила та Іван Огієнко, побачать найстарішу будівлю міста, побувають у майстерні, де створюють бандури, та довідаються, що пов’язує його з Лондоном.

ВІД МИЧЕСЬКА ДО РАДОМИШЛЯ

У Радомишль їду ранковим автобусом із Житомира. Більшість пасажирів виходять у Коростишеві й далі водій везе до пункту призначення лише мене та ще одну пасажирку. Про те, що ми наближаємося до міста, сповіщає дубова арка-брама з написом «Радомишль», виготовлена місцевими майстрами з поваленого буревієм дуба.

Виходжу на автостанції й помічаю, що вона зовсім не змінилася із часу мого відрядження до міста ще до пандемії коронавірусу. Поки прямую до центру, зауважую, як багато кав’ярень з’явилося за той час. Вивіски на магазинах сповіщають, що тут печуть хліб, виготовляють молочну продукцію та варять пиво.

Екскурсію Радомишлем мені погодився провести військовослужбовець, директор Радомишльського народного краєзнавчого музею, депутат міської ради, один з ініціаторів створення історичного простору «Повстанський хутір», учасник народного креативно-фольклорного гурту «Релікт» Сергій Галицький.

Він із перших днів повномасштабної війни долучився до громадського формування з охорони громадського порядку «Радомишльська варта», потім перейшов у ДФТГ, а згодом мобілізувався до ЗСУ і служив у 68 окремій єгерській бригаді ім. Олекси Довбуша. Зокрема, виконував завдання під Покровськом. За станом здоров’я Сергій перейшов у тилову частину. Нині в рідному місті буває нечасто, але в один зі своїх вихідних приїхав у Радомишль, щоб показати його.

– Ми зараз стоїмо в історичному центрі міста, – розповідає Сергій. – Раніше вважалося, що він розміщений у районі Микгород, утім це дуже суперечливо. Неодноразово йшлося про те, що треба виділити кошти на археологічні дослідження, але їх так і не проводили. Випадково траплялися лише якісь поодинокі знахідки. Наприклад, під час проведення водогону у школі натрапили на артефакти часів Київської Русі. Коли в центрі міста клали плитку, знімаючи старий асфальт, а потім і бруківку ХІХ – початку ХХ століть, тут уночі пройшлися «чорні» археологи і показали виявлену князівську пломбу ХІІ століття, а перша писемна згадка про місто датується саме 1150 роком.

Перша історична назва міста – Мичеськ, що походить від річки Мика, а також трапляється Микгород. У ХVI столітті воно почало називатися Радомисль. За словами Сергія, є різні гіпотези з цього приводу. Особисто він схильний до того, що нова назва пов’язана з іменем місцевого дідича. Є також версія, що назву «Радомисл» або «Радомисль», могли принести переселенці з Волині або Червоної Русі, де й досі збереглися містечка саме з такою назвою.

Із 1946 року Радомисль став Радомишлем. Щоправда, тодішнім жителям тонкощів чергового перейменування ніхто не пояснив.

ПАПІР ІЗ КРОПИВИ ТА ЛЬОНУ, ЛУШПИННЯ ЦИБУЛІ Й ЧАСНИКУ

– У Радомишлі збережені історичні назви. Наприклад, є вулиця Микгород. Один із мікрорайонів називається Рудня, бо наш край був у часи середньовіччя тодішнім Кривбасом і стратегічною територією, де видобувалися, зокрема, залізна руда та поташ для пороху.

Район, де тепер розміщений замок-музей «Радомисль», має назву Папірня. Назва є живим свідком події 1612 року, коли монахи Києво-Печерської лаври під керівництвом архімандрита Єлисея Плетенецького заснували в Радомислі першу в центральній Україні фабрику з виготовлення паперу – папірню-млин. Місцевий папір, виготовлений з кропиви та льону з додаванням лушпиння цибулі й часнику, був міцним і довговічним. Його доставляли у друкарню Києво-Печерської Лаври. Тож початок книгодрукування в Києві тісно пов’язаний саме із цим містечком.

Досі залишається мало вивченим період, коли тут перебував Петро Могила і писав звідси листи, – додає Галицький.

БЕЗ КОМУНІСТИЧНИХ НАЗВ І ЦЕРКОВ УПЦ МП

Свого часу Сергій ініціював перейменування вулиць та позбавлення міста комуністичної символіки. Ділиться, що цей процес був нелегким. У підсумку в Радомишлі зникли комуністичні назви. Утім був великий супротив щодо перейменування вулиці на честь Степана Бандери, яку зрештою назвали Малинською, а також не увіковічнили отаманів Соколовських. Нині в Радомишлі перейменовані всі вулиці, а от у межах громади ще треба попрацювати над символікою.

У центрі міста увагу одразу привертає величний Свято-Миколаївський собор, побудований у 1882 році. На воротях помічаю синьо-жовтий прапор, тож одразу ідентифікую, що він належить до Православної церкви України. Його розписи дуже схожі до Володимирського собору в Києві, тому є припущення, що їх робили ті самі художники. Галицький констатує, що нині в місті немає церков УПЦ МП, а загалом у громаді кількістю переважають парафії ПЦУ.

Поруч із храмом установлена карта 20-кілометрового туристичного маршруту «Velo Regia: королівським шляхом на велосипеді», до якого увійшло 14 локацій.

Навпроти – Алея Слави з портретами загиблих у російсько-українській війні земляків та декомунізований постамент, вгорі якого розміщений тризуб. А от поруч є пам’ятний знак, присвячений партизанам, де досі розміщена зірка. Сергій згадує, як на цьому місці поруч із Державним прапором важко приживався червоно-чорний, який неодноразово знімали.

УНІАТСЬКА КОНСИСТОРІЯ – НАЙСТАРІША БУДІВЛЯ МІСТА

Біля Алеї Слави екскурсовод звертає увагу, що перед нами – найстаріша будівля міста. Це уніатська консисторія, побудована в 1746 році. У другій половині XVIII століття Радомишль став резиденцією греко-католицьких митрополитів. Двоє з них, серед яких і родич митрополита Андрея Шептицького, знайшли тут останній спочинок. У місті була й уніатська церква Святої Трійці, що не збереглася, та духовна семінарія, в будівлі якої нині проживають люди. Греко-католицька церква неабияк сприяла розвитку міста, яке із часом стало центром повіту.

Після утисків уніатів у консисторії у різні часи розміщувалися органи влади, казарми, в’язниця, концтабір, а тепер – центр позашкільної освіти. Про те, що ця обкладена сірою плиткою будівля має давню історію, свідчать фрагменти оригінальної цегли на фасаді, а також арка та склепіння в частині, де розміщений книжковий магазин.

СТАТУС КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ЯК ОБЕРІГ

Минаємо алею лип міст-побратимів Радомишля та німецького Ліндлара – і таблички на будівлях вказують, що ми опинилися на вулиці Присутственній. Їй на початку 1990-х років повернули цю історичну назву, як і Малій Житомирській та Великій Житомирській. Тодішній міський голова захистив їх від наступних змін назв, закріпивши за ними статус культурної спадщини. На Присутственній є будівля колишньої жіночої гімназії, де тепер школа мистецтв. Біля входу туди досі збережений характерний для ХХ століття кований піддашок, яких у місті можна побачити чимало. Трохи далі стоїть будинок підприємця Горенштейна, який займає адміністрація лікарні. Окраса будівлі – автентичні дерев’яні двері та ліпнина.

За парканом біля будинку Горенштейна височіє довгобуд – майбутня поліклініка, облаштування якої ніяк не можуть завершити. Натомість тепер медзаклад розміщений у будівлі земської управи початку ХХ століття, де свого часу були органи влади УНР. Велична будівля – суцільне поєднання контрастів, де переплетені збережена розкішна ліпнина на стелі та стінах і пластикові вікна і двері.

Трохи далі за поліклінікою – старе православне кладовище. В очі впадають пам’ятники у вигляді стовбурів дерев. Як пояснює Галицький, це вироби каменетесної фабрики, яка функціонувала в Радомишлі.

Поки минаємо парк і стадіон, Сергій розповідає, що кілька разів до міста збиралися прокладати залізницю, але цей план так і не реалізували. Згадує і численні легенди про радомишльські підземелля. Насправді їх ніхто не досліджував, але, найімовірніше, вони таки є.

Помічаю, що ми вийшли на незвично широку вулицю. Колись вона називалася Бульварною, а тепер – Шевченка. Тут збережені типова забудова початку ХХ століття та частина бульвару. Як пояснює мій гід, широкі вулиці міста – це спадщина ХІХ сторіччя. Своєрідного шарму цій частині Радомишля надають великі калюжі, з поміж-яких видніється колишня бруківка.

На Шевченка можна побачити лютеранську кірху. У намоленому місці тепер облаштовані квартири. Недалеко розміщена колишня будівля чоловічої гімназії 1909 року, яку використовували під школу-інтернат.

Поруч – іще одна з візитівок Радомишля. Це експозиція-майстерня, яку в 200-літній хаті облаштував заслужений майстер народної творчості та керівник гурту «Релікт» Василь Волівач. Він створює музичні інструменти, серед яких, зокрема, скрипки, кобзи, бандури, колісні ліри, а ще картини, на яких багато зображень Григорія Сковороди, філософії якого він дотримується.

МУЗЕЙ ІЗ 3000 ЕКСПОНАТІВ

Виходимо на заасфальтовану вулицю Петрівську. Одна з її цікавинок – будинок землевласників Фон-Йорків, зведений у стилі модернізму. У Радомишлі досі переказують історію, як один із членів цієї сім’ї хотів скоїти на балконі суїцид, бо закохався в покоївку, а батьки не дозволяли з нею одружитися. Якось у місто приїздила донька тієї жінки і підтвердила, що така історія правдива. Тепер у будинку розміщений дитсадок.

Йдемо повз старий будинок із відреставрованим фасадом. Колись у ньому жив міський голова Феодосій Гринцевич, а нині тут магазин.

На вулиці Малій Житомирській привертає увагу будинок землевласників Вержбицьких, зведений у стилі модернізму. У ньому досі стоять дерев’яні вікна, оздоблені ліпниною. Свого часу тут розміщувався суд, а кілька років тому будівлю продали.

Далі з-поміж сучасної забудови вирізняється будинок відставного генерал-майора, барона Унгерн-Штернберга. Нові власники перелаштували будівлю на свій лад, додавши туди пластику і металофасаду. Про її історію нагадують хіба що клаптики автентичної цегли, з якої обсипалася штукатурка.

Сергій запрошує у краєзнавчий музей, де тепер буває рідко. Заклад розміщений у будинку батьків купця Горенштейна. Колись він був єдиним у місті, де окрім нічного сторожа був ще й денний. Нині в закладі налічується майже 3000 експонатів. Його гордість – повністю збережений череп тура, який виявили під час копання торфу в селі Забілоччя. Музейники кажуть, що аналогічний зберігається в одному з музеїв Лондона.

В експозиції є газета «Радомислянин» із публікацією Івана Огієнка. Він народився у Брусилові, а певний період жив у Радомишлі, де викладав мовні курси для жінок.

У залах музею багато цікавих артефактів та фотографій. Зокрема, є світлина будівлі радомишльського театру, який згорів, а також оригінальна афіша 1916 року з анонсом вистави «Мартин Боруля».

Галицький ділиться, що має намір створити в Радомишлі ще один музей, але деталей поки що не розкриває.

Після музею Сергій показує мені дорогу до автостанції. Минаємо вулицю Старокиївську, через яку колись проходив центральний в’їзд у місто, і де досі стоїть перебудована будівля уніатської духовної семінарії. В одному із провулків – будинок-загадка. З вигляду зрозуміло, що він старий, бо має оригінальне оздоблення та дерев’яні вікна, однак його історія поки що невідома. Раніше тут був гуртожиток школи бухгалтерів, а тепер живуть люди.

Вузька вуличка приватного сектору, внизу якої річка Мика впадає у Тетерів, приводить до урочища «Капличка». Угорі розміщувалася Свято-Троїцька церква та поховані греко-католицькі митрополити. Частина території огороджена, бо в цьому історичному місці планується будівництво храму УГКЦ.

ДЕРЕВА, ЯКИХ НЕМА

Уже зовсім неочікувано, недалеко від вокзалу, Сергій Галицький просить звернути увагу на довгу будівлю з жовтим фасадом. Колись тут жили уніатські митрополити, потім був католицький костел, а в радянські часи там облаштували будинок культури, прибравши будь-які згадки про історичне значення цього приміщення.

– Радомишль – це частинка мене, – ділиться військовослужбовець. – Щоразу, коли приїжджаю сюди, сприймаю місто так, ніби вперше його бачу. Особливий мій біль – дерева, які вирубують. Зелений Радомишль – це бренд. На всіх фотографіях місто тонуло серед дерев. Було важко, коли приїхав у відпустку й побачив, що тут вирубали каштани, за які боровся.

Про себе зауважую, що місту пасують не тільки дерева, а й похмура осіння погода, яка підкреслює величну і водночас таку крихку, на фоні невблаганності часу, його архітектуру.

Ірина Чириця, Житомир – Радомишль
Фото авторки

За чотири роки повномасштабної війни ми бачили багато історій про очікування. Як правило, військові ВВдома чекають матері, дружини, доньки, бабусі… Чекають брати і сестри.

Власкор Укрінформу на Закарпатті зустрів військового, який чекав його з передової… собакою. Це така щемлива історія про дружбу та безмежне кохання, яке додає сил у наш важкий час.

Ілля Порохніцький у 2023 році підписав контракт із ДПСУ, став кінологом та отримав службового собаку. Разом вони встигли прослужити трохи більше двох місяців, а потім хлопця відправили на фронт. Він повернувся до свого хвостатого побратима зі страхом, що той його забув і не впізнає.

Пастух Тор не забув Іллю! Відколи прикордонник повернувся зі служби, собака не відходив від нього ні на хвилину: дочекався свого чоловіка і вже не хоче його відпускати.

СТАТИ ПРИКОРДОННИКОМ – МРІЯ ДИТИНСТВА

Після служби в одному з відділень Мукачівського прикордонного загону Державної служби охорони нас зустрічає молодий хлопець із блискучими очима. Іллі Порогницькому 23 роки. Він родом з Волині. Каже, що завжди мріяв стати прикордонником, а коли почув, що на Закарпатті набирають на контракт, поїхав із радістю.

– Раніше було важко потрапити на службу в прикордонні війська. Поруч зі мною вдома три частини Збройних сил, якось було знайомо. Але прикордонники – це вогонь! Ну, коли почув, що набирають у 27-й прикордонний загін, пішов. Я подав документи, мене прийняли, підписав контракт у березні 2023 року.

Каже, що тоді пропонували обрати посаду. З усіх найбільше мені сподобалися кросівки.

– Я завжди любив собак; У мене вдома були дві німецькі вівчарки. Тому він сказав, що хоче спробувати стати кінологом. Десь через тиждень мені зателефонували і сказали, що є собака і я можу її взяти. На той час він був бездомним. Я також був радий, що це німецька вівчарка. Коли я пішов за ним, то знав, що мою вівчарку звуть Тор, тому що він народився в травні: при виборі імені перша буква відповідає місяцю народження. У нього також є сестра, її звати Торі.

Так Ілля і Тор стали братами по службі.

“Вони привезли його, і я почав ходити з ним на зустрічі. Мені відразу сподобався його характер – він дуже хороший пес. Хоча спочатку його найбільше боялися – масивна, кудлата, темна шерсть Тора додає йому вигляду. Але на першому прийомі у ветеринара я просто підняла його і віднесла в пікап. Всі, хто був там, досі були здивовані: як він так відразу до нього пішов? І ти не боїшся? Але відразу видно. що це за собака, тому я не боявся… Ну, ми довго були разом, тому що я вже в червні пішов на фронт.

«РЕВІЗАЦІЯ» ПІД БАХМУТОМ

«Чесно кажучи, коли мені сказали, що я їду, я спочатку не повірив, – згадує прикордонник. — Я щойно вночі повернувся з патрулювання, — каже черговий, ніби ти вранці збирався їхати на атестаційну комісію на Схід. Думаю: ну він знущається з мене! Але коли я встаю вранці, ні, там черга хлопців. Того ж дня ми пішли на комісію, а потім і на звірку.

Тору Іллю віддали знайомому собаківнику.

-Ти не міг взяти його з собою, тому що Тор не був навчений як собака для нападу. Там із тваринами проводиться спеціальна робота: їх тренують як для ДРГ, вчать не боятися вибухів, постійно водять на тренувальні майданчики, вимагають від них більшої агресії… Тор не такий, і я там теж не планував бути дресирувальником. Так він залишився тут, на Закарпатті, а я поїхав.

У Іллі та його побратимів був місяць на координацію, стрільбу та бойову тактику. Ну а далі – Донецька область.

– Десь у липні ми вже виїхали на позиції. Це був Бахмутський напрямок, перша лінія, перед нами була інша позиція – її займали наші побратими зі ЗСУ, а за нами були інші позиції. Робота полягала в тому, щоб тримати лінію та надавати підтримку, коли це було необхідно. Вогонь там не вщухав – хіба що пару годин ночі, а так – вибухи постійно. У перші дні було дуже важко і страшно. Потім ми звикли і адаптувалися. За звуком уже можна визначити, коли вихід, летить він чи прилітає, і відповідно коригуєш свою поведінку. Я мав посаду кулеметника.

Ілля розповідає, що на цій посаді вони з братами провели три місяці.

“Раз на два тижні нас забирали на день-два – відпочити від вибухів, прийняти ванну, просто відпочити психічно. Звичайно, це було важко. Ну, нічого, я витримав. Якось він став впевненішим після цього. Отримав розуміння життя і цінностей. Я не шкодую про цей досвід. Єдине, я не сказав мамі, що був на фронті, завжди намагався подзвонити, коли це було більш-менш тихо.В цей час наближався мій день народження, передала посилку з тортом, потім не могла зрозуміти, навіщо її відправляти в Краматорськ. Ви сказали, що це далеко!» І після цього доводилося постійно щось придумувати, відписуватися, щоб вона не хвилювалася. Намагався дзвонити при кожній нагоді.

Ілля теж переживав за Тора. Майже щодня він телефонував своєму другові, який залишився в загоні, і дресирувальнику, якого він доручив доглядати за собакою.

– Питав, як він поводиться, як харчується. Взагалі я переживала, що коли повернуся, він мене не впізнає і більше не завітає. Проте ми з ним не так багато часу проводили…

Проте Тор не забув свого брата. Ілля розповідає, як тільки він повернувся, собака одразу побіг його гладити, підстрибнув і облизував. З тих пір Тор не покидав Іллю: він дочекався свого господаря з війни і більше не хоче його відпускати.

ЛЮБОВ ДО СОБАКИ, ПРОВАЛЕНИЙ ЕКЗАМЕН

Після ротації Ілля і Тора пішли вчитися в кінологічний центр.

– У лютому 2024 року ми з Тором пішли на багатомісячні курси, де кінологи тренуються разом зі своїми собаками. У нас було багато роботи – Тор прийшов до мене в три роки і мав деякі недоліки, над якими потрібно було працювати. Наприклад, ви дресируєте собаку, надягаючи спеціальний костюм для роботи хобі. І так Тор кусається – і не хоче відпускати «здобич», на команди не реагує, просто висить на вас. Можливо, це пов’язано з тим, що десь колись його обдурили на тренуванні, і він добре це запам’ятав… Навіть якщо граємо з м’ячем, я беру відразу два – бо він не віддасть, якщо зловить: боїться втратити ловлю. Колеги з кінологічного центру сказали, що відлучити його від грудей буде дуже важко. Але я зрозумів, як змусити це працювати з ним. Думала побризкати на ніс – це дуже чутливий орган у собак, і якщо побризкати водою, то дає “здобич”.

Ілля добре вивчив свого вихованця.

– Тор холерик по натурі. Він дуже емоційний, просто нехай бігає, стрибає, грає з м’ячем. Уже в ці моменти моє завдання – знайти підхід, як розвинути в нього необхідний навик.

Прикордонник каже, що з ним інколи важко працювати через холеричний характер собаки та надзвичайну прихильність.

– Він дуже прив’язаний до мене, не хоче мене відпускати. Коли ми працюємо і я прошу одного з партнерів взяти поводок і піти, Тора неможливо втримати. Він боїться, що мене не буде, от і все. Якщо я піду, він буде голосно гавкати, поки я не повернуся.

Ілля каже, що через це навіть не склав один із іспитів у кінологічному центрі.

– Є завдання, де пес повинен піднятися по сходах. І він дійшов до середини сходів, потім озирнувся, побачив, що я залишився внизу, і знову спустився до мене. Ми з Тором так і не виконали це завдання. Одним словом, він як маленька дитина. Одного разу я намагався від нього втекти, потім він мене наздогнав – лапами почав тримати мою ногу, зубами – військовослужбовець розсміявся.

«НАВЧАННЯ» ПЕРЕД БАТЬКІВСТВОМ

Порівняти Тора з дитиною, каже Ілля Порогницький, дуже вдало – адже він справді вимагає стільки ж часу, уваги та турботи, як і маленька дитина.

– Наприклад, ви постійно плануєте свій час, враховуючи його потреби та бажання. Насправді, коли я вирішила стати кінологом, мені відразу сказали: май на увазі, що у тебе буде «дитина». Це справді схоже на навчання відповідального батьківства. Наприклад, коли ми з Тором виходимо під дощ, я промокаю швидше, ніж він, тому що мені його шкода і я накриваю його плащем.

Але водночас, наголошує прикордонник, собака вселяє йому впевненість, що в майбутньому він стане хорошим батьком.

«Якщо я можу впоратися з цим добре зараз, то я можу впоратися з чимось серйознішим», — думає він про себе.

НА СЕРВІСІ – НАДІЙНИЙ ПАРТНЕР

Однак на своїй посаді, у формі, Тор зовсім не дитина, а надійний партнер.

«Я знаю, що з ним чергування буде ефективнішим – він зможе почути те, що не чуєте ви, наздогнати порушників, яких неможливо наздогнати».

Прикордонник каже, що коли собака поруч, вона також краще зосереджується: Тор на щось реагує – і те місце, куди він дивився, вимагає більшої уваги.

— Був період, коли ми з Тором працювали над укріпленням кордону в районі Богдан (гірська місцевість, де часто затримують порушників призовного віку, які намагалися потрапити через гори до Румунії — вид.). Ми гуляли в горах. Були випадки затримання. Тоді я помітив, що люди сприйняли Тора серйозніше, ніж мене. Побачивши його, вони перестали тікати.

Я кажу, що на їхньому місці я б зробив так само. Давай посміємось

– Ну, був ще один випадок, коли ми пішли на слід двох чоловіків, вони просто були на стоянці біля намету. Ми приїхали, я сказав їм пакувати речі і йти з нами. Раз сказав, другий раз – бачу, що «мандрівники» ніяк не реагують, відповідають, мовляв, навіщо нам речі пакувати і на якій підставі… Ну, тоді я відкрив багажник і показав Тору. Після цього хлопці швидко зібралися. Як кажуть, без зайвих слів.

Загалом, каже сержант ДПСУ, він намагається тримати Тора подалі від порушників.

– Так він тільки виглядає таким страшним, а насправді він дуже добрий і хоче з ними погратися. Ну, вони його не зрозуміють і почнуть тікати – і це його спровокує. Для нього людина, що тікає, автоматично стає «здобиччю». Почне наздоганяти і буде наздоганяти», – каже прикордонник.

ОБСЛУЖУЄМО ЩЕ ДВА РОКИ

Мені цікаво Ілля, як він планує життя собі та братові. Хлопець каже, що Тору залишилося служити два роки. Зазвичай собаки служать у ДПСУ до восьми років – після чого втрачають робочі якості та списуються. Як правило, тренери, які з ними займалися, забирають їх додому.

Питаю Іллю, чи візьме він собі Тору.

– Що! Планую залишитися служити тут, у загоні – хлопців і місцевість уже знаю, міняти місце служби чи переводити не хочу. Більше того, у мене тут є дівчина, ми зустрічаємось більше двох років, разом плануємо майбутнє. Ми обговорювали, що в нашому спільному майбутньому має бути місце для Тори.

Тетяна КогутичУжгород – Хижак

Фото автора

Ще з 2014 року лікарі зі сім’ями масово виїжджали з міст і містечок Донецької області, до яких приходив «русскій мір». Із медзакладів часом звільнялися цілими операційними бригадами. Після повномасштабного вторгнення РФ до цієї проблеми додалися й інші, ситуація в медичній сфері загострилася максимально. 

ОБСТЕЖИЛИ ЛИШЕ 0,05% НАСЕЛЕННЯ

Щоб якось покрити потребу в медичних фахівцях, у «ДНР» спочатку створили «патрулі здоров’я», а потім – «автопотяги здоров’я». Як рапортували окупаційні чиновники, ці бригади мали виїжджати туди, де немає профільних лікарів, і станом на листопад нібито відвідали 17 муніципалітетів «ДНР», обстеживши 1448 осіб. Це – близько 0,05% населення «ДНР». Адже, згідно із заявами окупантів, станом на січень 2025 року на ТОТ Донеччини проживало до 3 млн осіб.

Проте окупаційний «Мінздрав» регулярно публікує репортажі з міст, куди доїхав той «автопотяг». Із сюжетів видно, що в чергах до медиків – здебільшого люди з інвалідністю, літнього віку. Хтось хоче здати аналізи, отримати консультацію чи рецепт. До таких елементарних послуг не мають доступу мешканці окупованих сіл і містечок, до яких медбригади так і не потрапили.

У Макіївці, наприклад, через нестачу лікарів вузьких спеціальностей для проходження школярами регулярного медичного профогляду до початку нового навчального року працювала тільки одна дитяча міська клінічна лікарня.

«Наша лікарня єдина проводить цей медичний огляд для всіх школярів і дошкільнят Макіївки. У нас тут на цей момент усе місто. Приймають невролог, окуліст, лор, ортопед. Ще до нас щосуботи приїжджають гінеколог і стоматолог», – пояснювала на відео медпрацівниця в реєстратурі.

Вона зазначала, що в так званому Мінздраві ДНР ухвалили рішення, що «батьки мають право відмовитися від одного або декількох фахівців, передбачених для дитини за віком, оформивши це письмово». Мовляв, навіть тоді профілактичний огляд «вважатиметься завершеним і дитині нададуть необхідні документи для освітньої організації».

В окупованому Маріуполі так званий департамент охорони здоров’я повідомляв про гострий дефіцит медичних кадрів. Через відсутність у місті дитячих інфекційних відділень дітей з ГРВІ та інфекційними захворюваннями тепер возять до Нікольського або Донецька. Хоча до повномасштабної війни в Маріуполі спектр медичних закладів був широким, а їхній рівень – не нижчий, аніж у Донецьку, і дітей з такими захворюваннями не доводилося нікуди везти.

Загалом на тимчасово окупованій території Донецької області критично бракує кардіологів, травматологів, невропатологів, фтизіатрів, урологів, офтальмологів та багатьох інших лікарів.

«ПОПРОСИЛИ ЯКУТІВ ЛІКУВАТИ КАТАРАКТУ»

У Докучаєвську, наприклад, хворими з проблемами зору нині займаються офтальмологи, які приїхали з республіки Саха (Якутія). Вони подолали близько 10 тисяч кілометрів, щоб лікувати в «ДНР» катаракту.

«Допомога, яку республіка надає нам у медичному напрямку, – це все-таки поклик серця як глави республіки Саха, так і його лікарів. Тому що ніби не було такої команди і наказу – допоможіть медицині, це просто наше прохання», – сказав так званий голова «уряду ДНР» Андрій Чертков.

Тобто окупованій території Донеччини довелося просити про допомогу лікарів Якутії, тому що своїх офтальмологів уже майже не лишилося. Слід зазначити, що до 2014 року нестачі таких фахівців в області не було, подібні операції проводили регулярно і без заяв, що це – «велике досягнення».

Що й казати, коли навіть у Донецьку потрапити до вузького спеціаліста в лікарні – велика проблема. Знайома авторки тексту мешканка цього міста, яка перебуває на тимчасово окупованій території, нещодавно поскаржилася, що їй із важким артритом дуже потрібно потрапити на консультацію до ревматолога, а також до невропатолога. Але в донецькій лікарні у вересні жінці сказали, щоб вона зателефонувала в середині листопада, і її «спробують записати до лікаря, можливо, на грудень».

ТАЛОН НА МРТ ОЧІКУЮТЬ МІСЯЦЯМИ

Навіть у «Мінздраві ДНР» визнають, що в місцевих лікарнях не вистачає необхідного обладнання як для діагностики, так і для лікування.

Тому з пафосом повідомляють, що «цього року в Макіївці запрацював кабінет МРТ». Але він – лиш один на все велике місто.

Аналогічна ситуація – у Маріуполі, де окупанти в перші ж місяці повномасштабної війни зруйнували і пошкодили майже всі лікарні. У 2024-му вони побудували тут медичний центр і нібито завезли сучасне обладнання – те, що раніше було в Маріуполі, але загарбники його викрали навесні 2022 року. Однак, судячи з коментарів у соцмережах нинішніх жителів міста, цей центр не розв’язав проблеми з медичним обслуговуванням. Тому що потрапити на діагностику майже неможливо.

«Уже третій місяць чекаю на талон на МРТ. Для кого побудований цей діагностичний центр? Для своїх? Вносять у список, і можна чекати місяцями. А щоб потрапити до безкоштовних лікарів, треба мінімум пів року. Обладнання в цьому медзакладі є, а лікарів, які могли б на ньому працювати, немає», – пишуть у соцмережах.

Зазначають, що медицина в місті наскрізь корумпована: «Створюються черги, а потім лікарі вимагають гроші від тих, хто хоче раніше потрапити на консультацію». І все це при тому, що приймають переважно терапевти.

«Мінздрав ДНР» нещодавно відзвітував, що головний кардіолог РФ Сергій Бойцов відвідав кардіологічні відділення медичних закладів «Донецької Народної Республіки». У підсумку – «були визначені пріоритетні напрямки для подальшого розвитку кардіологічної служби в республіці – підвищення рівня оснащеності медичних установ, забезпечення необхідними лікарськими препаратами, поліпшення маршрутизації пацієнтів і підвищення кваліфікації фахівців». «Всі зазначені питання взяті на контроль», – бравурно заявили в «Мінздраві». Тобто слід розуміти, що оснащення у відділеннях недостатнє, забезпечення лікарськими препаратами – також, є проблеми з маршрутизацією пацієнтів і необхідно підвищувати кваліфікацію медичних фахівців – кардіологів, яких, як і інших вузькопрофільних лікарів, сьогодні в «республіці» дефіцит.

ОДНА АПТЕКА НА ДЕКІЛЬКА СІЛ

Мешканці тимчасово окупованої території Донецької області у соцмережах також скаржаться на якість ліків. Вказують, що «медпрепарати тепер зовсім не ті, що раніше», що «практично не допомагають», говорять, що асортимент обмежений, багато найменувань – у дефіциті, а імпортних європейських – узагалі не знайти.

Тим часом у тому самому «міністерстві» повідомили, що в селищі Ханженково-Північний відкрили аптечний пункт. Мешканці селища вимагали цього понад рік. Навіть зверталися в прямому ефірі до «глави “ДНР”» Пушиліна, і він доручав «вирішити це питання в терміновому порядку».

Одна з жительок у телесюжеті розповідала, що до цього їздила до найближчої аптеки в райцентр «по валеріану, пляшечка якої коштує 77 рублів, а за проїзд в автобусі до райцентру платила 60 рублів».

Тепер, як бравурно пояснили в «Мінздраві», до аптечного кіоску в селищі Ханженково-Північний приходитимуть і жителі найближчих селищ Новий Світ, Красна Зоря та інших. Бо таких аптек по селах після окупації дуже небагато.

Водночас у «Мінздраві ДНР» постійно оголошують про боротьбу з якоюсь недугою. Зокрема, у листопаді вже пройшли «Тиждень боротьби з інсультом», «Тиждень профілактики раку легенів», «Тиждень боротьби із цукровим діабетом», а зі 17 листопада почали боротися з антимікробною резистентністю.

У чому конкретно полягає ця боротьба – не зовсім зрозуміло.

Наприклад, за інформацією окупаційного «Мінздраву», з 20 до 26 жовтня проходив «Тиждень популяризації споживання овочів і фруктів». І було заявлено: «Психіатрична лікарня м. Макіївки підтримала цей тиждень – медичні працівники приєдналися до акції, організувавши для пацієнтів просвітницькі бесіди та пригостивши їх свіжими яблуками».

ШВИДКА НА ІНСУЛЬТ НЕ ВИЇЖДЖАЄ

Окупаційне «Міністерство охорони здоров’я ДНР» вказує, що «у разі надання швидкої медичної допомоги в екстреній формі час доїзду бригади до пацієнта не повинен перевищувати 20 хвилин з моменту надходження виклику». Але, судячи із численних коментарів у соцмережах обурених жителів, ці нормативи не виконуються, і хворий може не дожити до приїзду швидкої.

В одному з місцевих пабліків написали, що в Маріуполі на перехресті проспекту Металургів, 45/9 мешканці намагалися врятувати людину від епілепсії. Зазначається, що чоловік упав, і люди почали викликати швидку, але ніхто не відповідав. Вдалось дотелефонуватися лише за 20 хвилин, після цього швидка приїхала більш ніж через пів години.

Інші історії мешканців «ДНР»: «У дядька пів року тому був інсульт. Швидку викликали хвилин сорок. Коли додзвонилися, там сказали, що бригад немає – пийте ліки…»; «У мами вночі тиск був 240/100, ніяк не могли збити таблетками, їй було дуже зле. Але в швидкій сказали, що потрібно звертатися до терапевта за місцем проживання. Після благань пообіцяли приїхати, і ми чекали лікарів майже годину»; «Коли у дитини піднялася температура вище за 39 градусів, зателефонували в швидку, але для них температура – не показник, сказали дати жарознижувальне, а наступного дня везти хвору в лікарню».

Водночас у «відомстві» кажуть, що «приділяють пріоритетну увагу вдосконаленню системи швидкої медичної допомоги для забезпечення її доступності та оперативності для всіх громадян республіки».

ЗАКЛИКИ ВАГІТНІТИ

Окупаційний «Мінздрав» регулярно закликає всіх мешканок «республіки» зберігати вагітність – мовляв, «держава і система охорони здоров’я готові стати вашою опорою». «Ви можете безплатно отримати консультацію психолога в жіночій консультації. Фахівець вислухає, підтримає і допоможе розібратися у ваших почуттях і страхах», – запевняють жінок.

Однак, як пишуть у тих же пабліках, потрібних лікарів, особливо в містах, віддалених від Донецька, немає. Те саме стосується сучасного обладнання, необхідні аналізи часто можна здати тільки в Донецьку, а після народження дитини знайти вузькопрофільних дитячих фахівців неможливо. Багато жінок виїжджають із «ДНР» народжувати в Росію – у найближчий Ростов-на-Дону і далі, де знаходять далеких родичів і знайомих.

Та й узагалі – усі, хто може кудись вивезти своїх хворих рідних за межі «республіки», вивозять. Це також пов’язано з багатомісячною відсутністю водопостачання в «ДНР».

ГІГІЄНА БЕЗ ВОДИ

Нещодавно представники партії «Єдина Росія» зібрали жителів Макіївки, щоб дізнатися про проблеми і взяти їх «на партійний контроль». Мешканці зі сльозами на очах почали розповідати, що, наприклад, «у селищі Калінінському, де є три-, п’яти- і дев’ятиповерхові будинки та приватний сектор, уже чотири місяці немає води». «Люди з 10-ї до 16-ї години стоять у черзі по воду біля великих бочок… З бійками, і це зараз, а що буде взимку, страшно уявити», – каже на відео одна з жінок. Подібні до цих питання і скарги лунають звідусіль, тому що всі мешканці «ДНР» перебувають сьогодні в схожих умовах через відсутність централізованого водопостачання. Про гігієну в таких умовах говорити не доводиться.

Крім того, через брак води в населених пунктах тимчасово окупованої території Донецької області немає стабільного опалення. Навіть якщо вдається його запустити, у багатьох багатоповерхівках подавання тепла припиняється, бо люди зливають воду з батарей. Мешканці в пабліках пишуть, що вже не сподіваються на краще, а зима з морозами – не за горами. У холодних домівках люди часто хворіють на застуду, ГРВІ. Тому багато хто «на зиму» виїжджає з «ДНР».

ВИЖИВАННЯ ТА «БЕЗСМЕРТЯ»

Водночас окупаційне «Міністерство охорони здоров’я» далі рапортує: «Для збільшення очікуваної тривалості життя завдяки підвищенню доступності та якості медичної допомоги пацієнтам у ДНР триває реалізація національного проєкту “Тривале і активне життя”».

Відомство цитує міністра охорони здоров’я РФ Михайла Мурашка, який у жовтні поточного року на IV Національному конгресі з міжнародною участю «Національна охорона здоров’я» заявив: «Погляд на старість і підходи до довголіття мають бути переглянуті». Звичайно, не дарма ж у вересні Путін на зустрічі в Китаї з головою Сі Цзіньпіном говорив про безсмертя.

Солдати Путіна за його наказом далі знищують лікарні та поліклініки на території області, яку «асвабаждают». Загальна кількість пошкоджених і зруйнованих армією РФ будівель закладів охорони здоров’я після початку повномасштабної війни в Донецькому регіоні вже перевищує 350.

Олена Колгушева, Донеччина
Фото з пабліків «ДНР»

Маленька хатинка посеред гір, всередині якої є елементарні зручності: ліжко, піч, яку при потребі можна розпалити, вода, чайник, кілька чашок та інше начиння тощо. А навколо тиша та мальовничі краєвиди. І кожен мандрівник може скористатися ним за символічну плату. Перші такі туристичні притулки відкрилися в селі Конятин Чернівецької області. Намагаються популяризувати гірські маршрути, які не користуються великим попитом серед туристів.

І першим кроком у цьому напрямку стало запрошення журналістів і блогерів відвідати Буковину. Серед них був і кореспондент Укрінформу.

ВИЩА ОСВІТА

Конятинська громада – одна з чотирьох гірських громад Буковини, які мають особливий статус і отримують додаткові кошти з державного бюджету. Зокрема, у бюджеті на 2025р на підтримку Конятинської громади обіцяли шість мільйонів гривень.

Цього року вони вирішили зосередити свої зусилля на просуванні туризму та залученні потенційних доходів від мандрівників. Окрім мальовничих гірських краєвидів місцеві гуцули готові запропонувати туристам смачну та ситну їжу, прогулянки на конях та джипах, збирання ягід та грибів залежно від пори року, а віднедавна й можливість переночувати у нових туристичних притулках. Але давайте поговоримо про все по черзі.

Дістатися до села Конятин з Чернівців досить просто. Більша частина дороги асфальтована. Повернувши з траси Р-62 ліворуч, починаємо повільніше їхати по гравійці. Щоб дістатися до географічного центру села Самакова потрібно проїхати близько 20 кілометрів.

Перед початком навчального процесу зупиняємось у місцевій школі. До закладу поступово приходять діти різного віку: від першокласників до старшокласників. Одні піднімаються з нижньої частини села, інші спускаються з гір. Усі діти, яких ми зустрічаємо, чемно вітаються. Про себе хочу відзначити, що навіть найменші школярі йдуть на навчання самостійно, без супроводу дорослих.

Нас зустрів голова Конятинської громади. Олексій Скрипчук. Спочатку він провів коротку екскурсію територією навчального закладу. Самаківська гімназія — вища школа Чернівецької області. Воно розташоване на висоті приблизно 870 метрів над рівнем моря.

Поряд зі школою є двоповерхова будівля. Тут же, на першому поверсі, знаходиться тренажерний зал з різними спортивними секціями. Зараз діти займаються боротьбою. Перший у селі туристичний притулок збудовано на ІІ пол. Є кілька кімнат, де можуть зупинитися мандрівники. Загалом у притулку максимум 24 ліжка. У кімнатах пічне опалення, кілька двоярусних ліжок, інші меблі. За словами голови громади, тут часто зупиняються спортсмени, які проводять спортивну підготовку.

– Нещодавно ми також приймали ветеранів, які приїхали до нас із Харківської області в рамках проекту «Мандротерапія». Тут є всі умови для проживання: вода, душ, туалет, електрика. Через дорогу від школи знаходиться магазин, а на другому поверсі кафе. Там можна смачно поїсти за невелику плату», – розповідає Олексій Скрипчук.

Він зізнається, що спочатку це приміщення було призначене виключно для спортсменів, які проводять міжобласні збори та спортивні збори. Але такі події трапляються не так часто, і приміщення простоюють. Тому ми вирішили дозволити ними користуватися і туристам. Для цього розроблено прейскурант, завдяки якому кожен охочий може сплатити невелику суму за проживання у притулку на благодійний рахунок гімназії чи громадської організації. Кошти планують спрямувати на покращення умов проживання дітей та матеріально-технічної бази місцевої школи.

ЗБУДУЄТЬСЯ ПРИТУЛКУ ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ

Відвідавши перший туристичний притулок, переходимо через дорогу до приватного підприємця. Тут є магазин, а на другому поверсі – місцеве кафе. Він помітив, що на дверях магазину висіла наклейка про можливість безконтактної оплати послуг. Я вважаю, що це дуже важлива потреба для сучасного туриста.

У кафе нас пригощають чаєм з гірських трав і млинцями. Трохи чекаємо, поки черговий джип їде до наступного притулку на хребті Максимець. Звичайним автомобілем туди не доїхати. Але місцеві жителі готові допомогти мандрівникам дістатися туди. Обіцяють, що тарифи точно будуть нижчими, ніж у найближчих популярних туристичних селах Верховинського району Карпат.

По дорозі на гору робимо декілька зупинок на цікавих оглядових майданчиках. На одному з них погода дозволяє добре побачити майже весь Чорногірський хребет разом із засніженою Говерлою. Далі зупиняємось на Морозовських полянах. Наступного року влада обіцяє збудувати тут ще один туристичний притулок.

– Торік на цьому місці ми з головою громади заклали символічний камінь під будівництво туристичного притулку. Він носитиме ім’я одного з найвідоміших туристів і альпіністів Буковини Віталія Марчука. Це був наш друг, який, на жаль, загинув на російсько-українській війні у 2023 році. На згадку про нього ми вирішили збудувати туристичний притулок. Вже вирівняно ділянку, частину будматеріалів завезли, сподіваюся, що весною 2026 року забудуємо. Вірю, що це дасть поштовх для туристичного розвитку села Конятин та збільшить потік туристів. Адже, як на мене, це один із найбільш недооцінених за красою населених пунктів області. Туристів тут майже немає, а в цих горах збереглася найбільш автентична природа, зазначив начальник управління інвестиційної політики та туризму Чернівецької ОВА Михайло Хмелевський.

За його словами, Конятинська громада також славиться виробництвом справжніх сирів: копчених, солоних, солодких, приготованих з різними травами тощо.

РОЗГЛЯДАЄМО ГОЙДАЛКУ ЯК ДОДАТКОВЕ ПОКРИВАННЯ

Недалеко від цього місця, на хребті Максимець, знаходиться приватний туристичний притулок. Це огороджений дерев’яний будинок з бічними верандами і синьо-жовтим дахом. Біля хати дерев’яний стіл з лавками. Перед огорожею нашу увагу привертає незвичайна кругла гойдалка. Для тих, хто на ньому катається, відкривається красивий оглядовий майданчик.

За колибою класична панорамна гойдалка. Його висота досягає 15,5 метрів. За словами власника будівлі, сьогодні це найвища оглядова гойдалка не лише в Україні, а й у всій Європі. Також хочу звернути увагу, що по периметру всієї огорожі, на будівлі та на гойдалках майорять два прапори – синьо-жовтий та червоно-чорний.

Цей притулок побудував місцевий підприємець, ветеран російсько-української війни Юрій Федорчук. Чоловік небагатослівний, тому просить свого друга-волонтера, депутата Чернівецької облради, розповісти про це місце. Іллю Косован. Спочатку він проводить для нас коротку екскурсію дитячим будинком. Розповідає про бойові подвиги господаря та його бойових побратимів на фронті, демонструючи різноманітні світлини. Всередині стіни та стеля завішані фотографіями та атрибутикою частини, в якій служив Юрій Федорчук.

– Ми з Юрою з одного села, разом ходили до школи. Після початку війни у ​​2014 році я пішов добровольцем. Тоді Юра пішов на війну, а ми досі возимо допомогу його побратимам», – розповідає Ілля Косован.

За його словами, на місці нинішнього притулку раніше був сільський клуб. А неподалік від нього – сироварня. Свою продукцію вони привозили сюди з кількох сусідніх господарств, де люди тримали овець і корів.

– Згодом все це виробництво занепало, приміщення пустували. Лише нещодавно місцеві підприємці почали поступово відновлювати тут життя. Зокрема, декілька стійл (приміщення для худоби, – ред.), декілька місцевих підприємців та лісівники збудували будинок. І так само Юрій Юрійович вирішив облаштувати тут місце для військових. Щоб вони могли приїхати на кілька днів на зміну чи у відпустку, щоб відновитися та поправити здоров’я», – пояснює волонтер.

Тоді власники вирішили розширити можливості цього притулку і запропонувати його звичайним туристам. Біля гори Томнатік місцева влада планує побудувати ще кілька притулків. Так хочуть зробити придатним для подорожей один із найдовших і найкрасивіших маршрутів в Україні: від села Самакова до гори Томнатик протяжністю 31 кілометр.

За словами начальника гірського пошуково-рятувального загону Чернівецької обл Володимир ДячукВідкриття таких притулків у горах допоможе рятувальникам знаходити заблукалих туристів.

– Під час проведення профілактичних робіт ми оминаємо зону відповідальності гірських районів і на своїх картах позначаємо новобудови чи інші орієнтири. І нерідкі випадки, коли ці орієнтири стають у пригоді при пошуку заблукалих туристів. Найчастіше такі туристичні притулки будують на маршрутах тривалістю більше доби. А оскільки з’являться нові споруди, де туристи зможуть зігрітися та відпочити, ці маршрути ставатимуть популярнішими, а головне – безпечнішими, каже головний гірський рятувальник Буковини.

Віталій Олійник

Фотографії та відео, авторські права

З дитинства любить собак. Каже, що з великими, іноді агресивними тваринами, він знайомиться з першого погляду. Часто при евакуації люди залишають таких чотирилапих. Чоловік на своєму старенькому автомобілі рятує їх з Антонівки, Білозерки, Малої Олександрівки, Острова під ударами ворожих безпілотників. Кореспонденти Укрінформу зустріли Євгена Чорного біля його будинку в Херсоні. Він гуляв з алабаєм Плюшею.

«ДОБРОТА СОБАКИ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ПОРОДИ ЛЮДИНИ»

– Люди пішли, це була «червона» зона. А Плюшу залишили сусідам. Доглядали, а вона влетіла в хату. Мене попросили взяти собаку, бо більше ніхто не хоче вивозити таких великих тварин. Коли я побачив Плюшу, то зрозумів, що це моя тварина, і він залишився зі мною. Дуже щедро», – каже Євгеній.

А величезний плюшевий ведмедик тим часом смикає повідок і щосили демонструє нам свою прихильність. Євген дозволяє її погладити. Собака повертає до нас мордочку, лягає на спину і ніби просить почухати пухнастий живіт. Доброзичлива поведінка Плюші відразу ламає стереотипи про те, що алабай – агресивна порода.

– Будь-яка собака може бути небезпечною. Все залежить від расової приналежності людини. Любов лікує і творить чудеса. Навіть найстрашніший і злий чотирилапий може подарувати добро людині, яка щиро за нього вболіває, пояснює волонтер.

«ЧИМ СКЛАДНІША ТВАРИНА, ТИМ ЦІКАВІШЕ ЗНАХОДИТИ ПІДХІД»

Євген з дитинства любив собак.

– Швидко знаходжу з ними спільну мову. Навіть найагресивніша собака починає мене сприймати через добу – я не можу цього пояснити. До таких людей, як пітбулі, стаффі та алабаї, звертаються рідко, але я відчуваю до них пристрасть. Як потрапити до такого собаки у двір? А я заходжу і беру її на руки. Я живу для цього. Чим складніша собака, тим цікавіше мені знайти до неї підхід», – ділиться він.

Поки ми розмовляємо, Плюша користується увагою та ласкою. Євген кличе її додому, бо йому потрібно ще кількох чотирилапих погуляти. Алабай встає і радісно біжить, тягнучи за собою господаря і намагаючись зайти в перший же зустрічний двір.

– Плюша, йдемо далі. Ми ще не доросли до цього будинку, тут все набагато скромніше», – жартує Євген.

Будинок Євгена за кілька ярдів. Окрім Плюші, зараз тут живуть ще два алабая. Кожна тварина має окрему кімнату, гуляють по черзі. Таким чином Євген мінімізує можливі конфлікти між ними. Якщо бійки не уникнути, то Євгеній каже, що розіб’є бійку дуже швидко – достатньо голосної команди.

ПІД ЧАС СТРІЛЬБИ ЗАГИНУЛА ЖІНКА, АЛАБАЙ БУВ ОДИН

На подвір’ї волонтер із другом будують вольєри для тварин, яких найближчим часом планують забрати з небезпечних місць.

– Є багато заявок на вивезення покинутих тварин, яким власники відмовляють. Прилаштувати таку собаку в сім’ю дуже складно. Велика тварина багато їсть і його важко утримувати матеріально. Вони також не хочуть собак в орендованому житлі. Але я не маю притулку. Вдома я також не маю можливості збирати багато тварин; мої підопічні живуть у трьох місцях. Через соцмережі та інших волонтерів одразу намагаюся знайти їм нові родини. Але бувають випадки, коли люди виїжджають, поселяються на новому місці і просять привезти їм собаку, яку вони не змогли відразу забрати», – розповідає Євгеній.

Згадує, як влітку евакуював алабая з Антонівки. Каже, багато людей там досі живуть у підвалах.

– Ми їхали в Антонівку. Ми ховаємося від FPV в зруйнованому будинку. Люди звернулися, що жінка загинула під час обстрілу, а пес залишився. Він великий і злий, його всі бояться. Зайшовши на подвір’я, я просто привітався з твариною і нагостив її. Ось і все спілкування було, був контакт на рівні відчуттів. Тоді волонтери взялися за цю собаку, знайшли родичів її загиблих господарів за кордоном і забрали тварину собі», – розповідає Євгеній.

«У ТАКИХ СИТУАЦІЯХ РЕШТА — МОЛИТИСЯ «ОТЧЕ НАШ»»

Кілька разів потрапляв під обстріл.

– До деяких сіл на моєму неброньованому автобусі доїхати неможливо. Я ходжу, у мене є і бронежилети, і каска, але вони ще небезпечніші. Людина в захисному спорядженні є мішенню номер один. Так само в «червоній» зоні знаходиться біла намистина. Полюють на волонтерів – може, думають, що ми військовим щось несемо, а може, нас просто вбивають. Жінка вигулює собаку, а дрон падає. Все живе знищено, логіка тут не працює. Це тероризм. Друзі мені кажуть: «Жека, ти дурний, це в червоній зоні, подумай про себе». Я не можу це пояснити. «Я не можу інакше, — каже Євген.

Зазначає, що кожна евакуація продумана до дрібниць. Маршрути прибуття, відправлення, ймовірні місця укриття під час обстрілу, варіанти евакуації. Євген найчастіше сам вивозить собак, іноді доводиться наймати водія, що коштує щонайменше дві тисячі гривень.

– Евакуація с. Милові Бериславського району. Покинутий алабай. Сусіди розповіли, що пес був голодний і їв спійманих мишей. Вмирають кістки. Собаку зачинили у дворі та покинули. Він не міг вийти на вулицю. Це край Каховського водосховища – на іншому березі сидять терористи. Безпілотники, обстріли. У таких ситуаціях залишається лише помолитися «Отче наш». Я перелізла через паркан, а собака на мене накинулася, бо захищала свою територію. Але тварина була виснажена. Я схопив його і заспокоїв. це страшно. Але я беру і роблю. З такими собаками потрібен характер лідера, тварини це відчувають», – каже Євгеній.

НЕ МОЖНА СПАТИ. ЗБЕРЕГТИ

Також чоловік розповідає про евакуацію алабая Балу. Тварина «серйозна» і зараз живе з Євгенієм в окремій будівлі у дворі.

– У Балу важкий характер. Мені зателефонували волонтери і сказали, що їхні друзі їдуть зі Станіслава, але не можуть забрати собаку. Якщо я не захищаю тварину, вона буде піддана евтаназії. Ну як приспати здорового, красивого чоловіка? Так, пес серйозний, але він сторож і охороняє свою територію», – пояснює Євген і показує Балу.

Величезний пес трохи гарчить на нас, але ніжно облизує мордочку Євгенії, підсовується їй під руку і просить погладити.

НІКА ЦУКІНІ

У Євгенії досі живе алабай Ніка. Чоловік ніжно називає її «цукіні». Коли ми побачили тварину, то одразу зрозуміли чому. Величезна, пухнаста, товста – Ніка схожа на білу хмару. Коли господиня відчиняє двері своєї кімнати, до нас вибігає собака і кладе мені лапи на плече: Ніка майже з людину.

– Вона жила в промзоні. Люди кинули всю свою ферму, виїхали, а вона залишилася порожньою. Ходила приватним сектором і просила у людей їсти. Тоді місцеві жителі попросили мене забрати тварину і допомогти йому знайти нову родину. Але такою вона залишилася зі мною. У два роки Ніка вже важить 65 кг», – розповідає волонтер.

Каже, тварини їдять здебільшого корм, інколи кашу з м’ясом. А ще собаки Євгена люблять сир.

– Тварини багато їдять, люди допомагають. Хто нагодований, хто нагодований матеріально. Зараз я доглядаю вісім собак. Когось підібрали в промзоні, інших вивезли з небезпеки. Четверо алабаїв, два пітбулі – Еля та Айрон. Ми підібрали дворнягу на вулиці. Нещодавно під час прогулянки з Плюшею померло цуценя, я його забрав. Це виявилася німецька вівчарка», – розповідає Євген і зазначає, що у кожного врятованого собаки є своя трагічна історія.

Після вибуху на ГЕС кількість покинутих собак зросла. Зараз, за ​​словами Євгенія, їх величезна кількість.

– Власників вбивають дрони. Так що мені робити? Притулки переповнені. Вибираю, викладаю в соцмережі, оформляю. Собаки бояться обстрілів. Ніка і Балу потрапили під обстріл, і будинок влетів у будинок. Метушаться і ховаються. Під час занепокоєння слід відволікти тварину, дати йому ласощі і переключитися на гру – як у дитини. Тварини відчувають внутрішній стан господаря, тому потрібно тримати себе в руках і не нервувати в екстрених ситуаціях», – пояснює він.

ВІВЧАРКА ПОМЕРЛА, ЩО ВІДМОВИЛА ЇЇ ГОСПОДАР

Волонтер додає, що між собакою та господарем утворюється дуже міцний енергетичний зв’язок.

– Коли я евакуював пораненого чабана зі Східного регіону, був обстріл. Обабіч дороги стояли згорілі машини, і я їхав на шаленій швидкості, щоб не потрапити до них. Собака після нападу отримав поранення та переломи ніг. Господар попросив мене забрати тварину та відвезти у ветеринарну клініку. У Херсоні їй не змогли надати допомогу через важкі травми. Я відправив собаку в Одесу, але лікування було дуже дорогим. Через добу власник віддав тварину та наказав її приспати. Пес мав усі шанси вижити, але після таких слів господаря пес помер. Почалася кровотеча, а через півгодини потекла кров. Тварина відчула емоційний стан господаря, зрозуміла, що її покинули, і померла. З таких історій можна було б написати не одну книгу», – сумно каже Євген.

На запитання, як він переживає такі втрати, чоловік відповідає, що ніякого «допінгу» не вживає.

– Це боляче. Я взяв своїх собак і пішов гуляти. все. Все само собою. Немає часу думати про погане – усі собаки в різних місцях, там будівництво, там ще щось», – каже він.

У Євгена багато позитивних історій. Зокрема, у Львові зараз двоє собак, яких він вивів з-під обстрілу. Там волонтери готують для них документи – тварини чекають на нові родини в Італії. Євген каже, що загалом врятував більше сотні собак.

Друзі з Польщі допомагають чоловікові в бізнесі. Вони надсилають волонтерам корм для тварин. Частину залишає для своїх собак, частину віддає людям, які годують чотирилапих у «червоній» зоні. Також волонтер відкрила збір коштів на допомогу в евакуації та утриманні тварин.

Євген Monobank: 4441 1111 2424 0494.

Анна БодроваОдеса
Фото Ніна Ляшонок

Ви можете купити більше наших фотографій тут.