Комфортне житло для внутрішньо переміщених осіб у Миколаївській області збудовано за підтримки Фонду відбудови України, за сприяння Посольства Королівства Данії та Миколаївської ОВА. Кореспондент Укрінформу поспілкувався з емігрантами з Херсона та Дніпропетровської області.

МЕДИЧНІ ПОСЛУГИ БУДУТЬ БЛИЖЧИМИ

Село Кривоозерськ одне з найвіддаленіших у Миколаївській області. Від обласного центру до центральної садиби – Кривих Озер – близько 220 кілометрів, а через стан доріг дорога займає майже чотири години.

За вікном миготять оксамитові поля озимих, чергуючись із почорнілими полями соняшників та кукурудзи. Деякі фермери цього року через посуху мали надто низький урожай, тож залишили поля відпочивати до весни.

Наша маршрутка зупиняється біля сільської ради одного із старостівських округів громади – “Криве озеро-2”. Те, що тут відбувається якесь дійство, видно здалеку: незважаючи на похмуру погоду та туман, навколо багато людей, дівчата в українському національному одязі, грає музика.

– Сьогодні ми відкриваємо новий мобільний медичний центр, обладнаний усім необхідним для надання якісної медичної допомоги. Він обслуговуватиме 1500 жителів. На місці буде два парамедики, і більшість звичайних тестів будуть доступні. Допомогли облаштувати датські партнери; ми раніше були в пристосованому приміщенні», – розповідає начальник пункту. Галина Островська.

До складу Кривозерської громади входить 15 старостинських округів, де проживає 23 тисячі осіб. Село Криве Озеро має протяжність понад 14 кілометрів. Громадського транспорту тут немає, люди їздять на машинах або пішки, а такий предмет дуже потрібен.

Начальник відділу соціальної політики та охорони здоров’я селищної ради Олена Марків каже, що на початку повномасштабного вторгнення до громади прийшли понад 4 тисячі людей. Зараз зареєстровано близько 1900 внутрішньо переміщених осіб, але прибуває значно більше.

– Переселенці знаходили притулок у родичів, друзів чи винаймали житло, оскільки в селах було багато порожніх хат. Спочатку це були миколаївці, але згодом більшість покинули громаду. Нині тут проживають переважно вихідці з Донецької, Луганської та Херсонської областей. А останнім часом почали надходити з Дніпропетровської області – з районів, куди наближаються бойові дії», – каже Марків.

За її словами, частина переселенців працевлаштована: у селі є сільськогосподарські підприємства, харчокомбінат, пекарні, магазини, комунальні служби. Деякі займаються бізнесом.

ЖИТЛО ДЛЯ МЕШКАНЦІВ, ПРОФЕСІОНАЛІВ ДЛЯ ГРОМАДИ

Оглянувши пункт здоров’я, прямуємо в іншу локацію. Тут п’ять родин переселенців отримують ключі від сучасних модульних будинків загальною площею 100 квадратних метрів. м, обладнана для комфортного проживання.

Кривоозерщина – гостинний край. За народною традицією, новоселів зустрічають короваями на вишитих рушниках – символах достатку та злагоди. Також першим, хто переступить поріг, дарують щасливих кошенят.

– Це другий успішний проект такого типу в Миколаївській області, реалізований за підтримки данських партнерів. Перший – у станиці Доманівській, де житло отримали вісім сімей переселенців. Загалом в області проживає 140 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і більшість із них були б раді жити в таких будинках. Це реальна підтримка людей, які втратили житло, і інструмент для громад для залучення соціальних працівників», – зазначив голова Миколаївської ОВА. Віталій Кім.

До речі, подібний проект стартував у місті Первомайськ, але більш масштабний – там планується побудувати понад 50 модульних будинків для переселенців. Для цього виділено земельну ділянку, триває оформлення документів. Проекти реалізуються за підтримки Фонду відбудови України та сприяння Посольства Королівства Данії та Миколаївської ОВА.

У церемонії в Кривому Озері взяв участь Надзвичайний і Повноважний Посол Данії в Україні. Томас Лунд-Сьоренсен наголошує, що кошти на будівництво будинків надходять від приватних данських фондів, які мають щире бажання допомагати українцям.

– Данія підтримує Україну в багатьох сферах, зокрема у будівництві медичних закладів та житла для переселенців. Наша мета – щоб люди, які постраждали від війни, отримували гідні умови життя, а громади мали можливість розвиватися», – зазначив посол, додавши, що підтримка таких проектів триватиме.

За словами Кривоозерського селищного голови Павло Бузинськийбудинки виготовлені на західній україні і доставлені практично в готовому вигляді. Під проект сільська рада виділила 2,5 га землі та півтора мільйона гривень на озеленення території та прокладання комунікацій: поставили паркан, підвели воду, світло, інтернет. Забезпечили і насінням овочів: кожна хата має свою ділянку, щоб навесні можна було посадити город.

– Житло надається в користування без права власності: спочатку укладаємо договір на рік, потім можна продовжити. Тут сім’ї можуть жити скільки завгодно, каже голова громади.

На запитання, за якими критеріями відбирали, адже бажаючих тут жити набагато більше, ніж самих будинків, він відповідає: “Черговість забезпечення житлом переселенців визначається спеціальною методикою, згідно з постановою Кабінету міністрів, яка передбачає підрахунок балів. Перевага надається сім’ям військовослужбовців, сім’ям з дітьми тощо. Хто набере більше балів, той отримує будинок для проживання”.

Бузинський додав, що дефіцит лікарів є гострою проблемою суспільства. Він звернувся до данських партнерів з проханням надати ще сім таких будинків для лікарів. Адже залучити в село хорошого спеціаліста наразі дуже важко; житло є одним із визначальних критеріїв.

ПОЧИНАЙТЕ СВОЄ ЖИТТЯ З ПОЧАТКУ

Коротка урочиста частина закінчується, гості розходяться, тож є можливість оглянути будинки та познайомитися з їхніми мешканцями.

Підходжу до молодої дівчини та зрілого чоловіка з маленькою дитиною на руках. Знайомимося з 22-річною Яною та її батьком Віталієм. Місяць тому вони приїхали до Кривого Озера із села Просян Синельниківського району Дніпропетровської області.

Віталій розповідає, що вдома працював залізничником, робота відповідальна, тому не міг піти, сім’я трималася як могла.

– Але останнім часом жити там стало неможливо. Нас евакуювали «Білі янголи», тому що вже мало хто наважувався заходити в наше село. Тут, на Кривоозерщині, нас добре зустріли. «Ми дуже вдячні за надане житло, планую шукати роботу», – каже чоловік.

Яна втирає сльози, обіймаючи щойно подарованого йому рудого кошеня: “З нашого села вже майже всі люди виїхали – з трьох тисяч жителів залишилося менше 100. Наближається фронт, і життя там перетворюється на жах суцільний. Ми трималися, тому що ніхто не хоче йти з дому. Але в мене дитина дворічна, чоловік в Збройних силах, їм довелося йти. Набагато спокійніше. тут хоча б не прокидаємось від постійних вибухів, організовуємо виплати переселенцям, підписуємо декларації з сімейним лікарем», – ділиться Яна.

Біля одного з будинків молода дівчина та дві жінки. Це сім’я Кірюхіних: Софія, її мама Тетяна і бабуся Антоніна. Батько на фронті. На Кривоозерщину родина переїхала близько трьох років тому з Херсона.

– Ми пережили майже 9 місяців окупації. Це було дуже страшно. У нас своя хата, тому майже весь час сиділи в підвалі, боялися вийти. Окупанти тинялися вулицями, постійно когось шукали, часто забирали нас… Коли нас визволили, ми дуже раділи. Через масштабний обстріл довелося піти. Тут вони винаймали житло з пічним опаленням та благоустроєм. Особливо важко було взимку, тому коли соціальні служби повідомили нам про цю програму і запропонували в ній взяти участь, ми зраділи, подали документи і тепер чекаємо на заселення», – розповідає Антоніна.

Софія онлайн навчання у 8 класі однієї зі шкіл Херсона.

– У мене тут багато друзів, але я все одно дуже хочу додому, тому що там було багато друзів. Однак більшість з них розійшлися, тому ми спілкуємось онлайн. Але дехто залишився, хоча там було дуже страшно. Нещодавно подруга розповідала, що йшла в магазин, а по дорозі її почав наздоганяти дрон. Вона втекла і сховалася під великим крислатим деревом. Так він провисів над нею півгодини, і лише коли полетів далі, вона змогла повернутися додому. «Я дуже злякалася, – каже дівчина.

Вона також сподівається, що коли ситуація зміниться, її родина обов’язково повернеться додому. Більш того, там залишилася ще одна бабуся, яка доглядає за прикутим до ліжка дідусем і не може виїхати.

Софія тримає на руках кота Новосельського. Тож мені цікаво, чи вона вже придумала йому назву.

— Ще ні, хочеться чогось незвичайного. У нас вдома в Херсоні було багато тварин. Але ми приїхали сюди лише з одним собакою породи джек-рассел-тер’єр, таким же, як і знаменитий Патрон. Але через деякий час він зник. Може, повернувся додому, бо дуже розумний, а може, помер, — каже Софійка.

Поки ми спілкувалися, до нас підійшов начальник відділу комунальної власності та власності Кривоозерської селищної ради. Сергій Рибка з ключами, і всією родиною поїхали дивитися свій новий дім.

У будинку, що ще пахне свіжою фарбою, є дві спальні з вікнами від підлоги до стелі, простора вітальня з каміном на дровах і електричними опалювальними панелями в кожній кімнаті. Кухня обладнана холодильником з функцією шостого почуття, індукційною плитою, витяжкою. Також є піч з мангалом, пральна машина, душ, бойлер, нова сантехніка.

— Тут усе електричне. Тому встановлено додаткову систему захисту, яка спрацьовує при відключенні електроенергії для запобігання аварійним ситуаціям. Газу в нашому селі практично немає; опалення здійснюється вугіллям, дровами та електроенергією», – зазначає Рибка.

МИ ПОСАДИЛИ КВІТИ, І БУДЕ ВЕСНА МІСТО

Я прощаюся з родиною і продовжую вулицею. Заходжу в будинок, біля якого сохне білизна. Виходить молода жінка, представляємось. Це Коханий. Її родина переїхала трохи раніше, тому вже трохи обжилися.

Жінка каже, що самі вони теж із Херсона. Виїхали у 2022 році – через три місяці після окупації. Відтоді вони побували в різних місцях і нарешті приїхали сюди. У Люби двоє дітей: старшому 7 років, молодшому лише 7 місяців. Мій чоловік і брат військовослужбовці.

– Мій брат вважається зниклим безвісти; більше року про нього нічого не відомо. Ми дуже хвилюємося: сподіваємося, що він живий… Ми лише три місяці в Кривому Озері, раніше жили в сусідньому селі, але там немає ні магазину, ні школи, ні лікарні. Тому з дітьми дуже важко. Старшому треба було йти до школи, тож постало питання про переїзд. Нам запропонували участь у модульному домашньому конкурсі. Оформили документи і нас обрали», – каже Люба.

Каже, що в хаті тепло і затишно; коли немає світла, опалюється дровами. Ми підписалися на нічний тариф на електроенергію, тому економимо на опаленні. Жінка дистанційно працює в Херсонській державній морській академії. Мама допомагає з дітьми.

Люба коротко екскурсує садибою: «Грунт тут, як бачите, не дуже підходить для вирощування рослин. Але нам обіцяють привезти чорнозем, тож навесні плануємо садити город, розбили квітник, щоб було гарно».

Повідомляється, що в Херсоні залишається її свекруха, яка через дрони виходить з дому лише за водою та їжею.

У Кривому озері дуже піклуються про переселенців і підтримують їх. Але дуже боляче, що через божевільну сусідню країну, яка розв’язала цю кровопролитну війну, сотні тисяч українців змушені покинути свої домівки, друзів, рідних, життя, яке будували роками, і починати все спочатку десь на чужині.

Алла Мірошниченко, Миколаїв – Криве озеро

Фото автораВООЗ

Це курс, де, зокрема, вивчають такмед, долають перешкоди на полігоні, вчаться маскуватися в полі, розбирати автомат і стріляти з нього. Одна з десяти членів групи – власний кореспондент, точніше, кореспондентка Укрінформу. Наскільки така підготовка доступна для середньостатистичного цивільного і чи реально пройти його 58-річній жінці, що має наразі вагу 42 кг і перебуває в не найкращому фізичному стані?

ВІК – ВІД 26 ДО 72

Відразу скажу – під час навчання я точно не була серед лідерів. «Курсанти» у групі значно різнилися – і за віком, і за фізичною підготовкою. Хтось непогано вправлявся зі зброєю і, хоч і давно, але служив в армії, а для когось навіть тримати і розбирати автомат – перший досвід у житті. Хтось проходив навчання з такмеду раніше, хтось уперше тримав у руках турнікет, уперше бачив, як використовуються під час навчання лазерні технології чи дрони.

Вік – від 26 до 72 років. А на одному із занять я працювала у парі із 14-річним підлітком, який прийшов за компанію з мамою. Тренування проходили переважно  щосуботи і тривали із серпня до листопада. Мені та ще двом учасникам групи доводилося доїжджати з інших міст. Тепер уже створюються філії у районах Рівненщини, тож займатися зможуть і люди, що живуть далеко від обласного центру.

Перед нами навчалися дві групи – велика команда з працівників приватної компанії та працівники державної структури. Тепер інструктори можуть робити висновки, який формат працює найефективніше.

Особливість нашої групи в тому, що вісім з десяти її учасників – жінки. Звичайні рівненські пані – з дітьми, щоденними проблемами на роботі, клопотами вдома, переживаннями за рідних, які на війні, дефіцитом часу.

До цього ми, за винятком двох сестер, не були знайомі між собою. Усі записалися на курс добровільно. Мотивація у всіх наче й різна, але про одне і те саме.

Світлана під час знайомства справила на мене враження світської левиці. Як виявилося, вона справді левиця: коли треба, може без роздумів падати у болото, замаскувавшись, лазити по кущах, долати перепони на смузі перешкод. Йде вперед, коли майже до сліз важко. За освітою вчитель, планує отримати другу освіту психолога, працює фотографом.

– Чому я прийшла у Нацспротив? У мене чоловік військовий, воює на Херсонщині. З того, як розвиваються події, я не вірю, що ця війна швидко закінчиться, – ділиться вона.

І чесно каже: не хоче, щоб у житті їй довелося когось тампонувати й евакуйовувати (ми спілкувалися після такмеду), але якщо так складеться життя, то хоче бути впевненою в собі.

Її сестра Тетяна має абсолютно мирну професію – товарознавець-логіст.

– А ми скрізь разом. У нас однакова мотивація, бо якщо доведеться мені йти, то вона піде зі мною, і навпаки, – сміється.

Ми розмовляємо про те, як вписується Нацспротив у загальну систему разом з теробороною та строковою службою. Робимо висновок, що всі цивільні мають проходити такі курси навіть у мирний час – тоді служба в армії не буде так відлякувати, стане зрозумілішим, де краще служити, до чого маєш схильність. Ну, і якщо в родині жінка пройшла такмед і навчилася стріляти, то за нею підтягнуться і діти, і… чоловік.

Стримана в емоціях, серйозна Оксана – соціальний працівник. Її чоловік загинув у 2022 році на Бахмутському напрямку.

– У країні війна, варто ознайомитися хоча б із наданням першої домедичної допомоги. І хочеться вміти дати собі раду, – каже вона.

Віктор – залізничник, має бронь. Каже, що мета така, як і в усіх, – захищати свою країну. На курсах вирішив поновити деякі навички, отримані на службі в армії у 2005–2006 рр.

– Дещо відновити, дещо вивчити – бо є нове, якого я геть не знаю, – каже він.

У пані Тетяни старший син на війні з 2023 року, оператор дронів. Йому 30 років, позивний «Кекс». Мама показує мені фото – на ньому гарний молодий чоловік з очима, в яких столітня мудрість і втома. Недавно отримав «Золотий хрест». Доброволець. Саме він маму і спонукав до того, що треба вчитися такмеду. Це був перший крок, а далі – Нацспротив.

– Знаєте, я вчитель початкових класів, у школі 1400 дітей. Коли спускаємося у сховище під час тривоги, – на всіх одна медсестра. І син підказав, і до мене дійшло, що заняття з такмеду потрібні кожному вчителю. Я мама і, не приведи що, приліт, то молодшого сина (йому 14 років) зможу врятувати. Крім того, як нам казали на такмеді: найперше треба допомогти собі. А коли не вмієш цього робити?..

Вона каже, що в разі чого готова йти у підпілля й партизанити. Як людина діла, перед підготовкою до Нацспротиву пройшла ще й восьмигодинні курси такмеду. На всіх заняттях – чи то такмед, чи мінна безпека, безпілотні системи, топографія, стрільба, чи маскування – вона прискіпливо докопується: уточнює, цікавиться в інструкторів, ставить доречні питання.

До слова, інструктори кілька разів зазначали, що наша група відрізнялася від інших тим, що люди були зацікавлені, не відсиджувалися «для галочки». Тобто, з одного боку, заняття з Нацспротиву мають бути масовими, з іншого – найкраще працюють ті, хто записується на них із доброї волі.

Володимир Корольков доїжджає на заняття зі Здолбунова. Він уже пенсіонер, очолює громадське формування з охорони громадського порядку. З перших днів повномасштабного вторгнення вони патрулювали, зустрічали евакуаційні потяги. Перевага – добре знається на зброї. Його зять зі своїми братами захищає країну.

– Вік у мене такий, що я не проходжу і в тероборону. Але хочу дати відсіч, якщо буде така необхідність. Певні знання в мене є ще із часів, коли служив в армії, тепер хочу згадати їх. А тактичну медицину в такому обсязі я не отримував взагалі, – каже Володимир.

«БАЗА» ТАКМЕДУ ПОТРІБНА Й ЦИВІЛЬНИМ У ТИЛУ

Перше заняття з тактичної медицини проводить чинний бойовий медик Юрій, нещодавно з фронту. Йому допомагає волонтерка Тетяна, яка в буденному житті працює суддею. Кілька годин практики: накладаємо турнікети одне одному, собі, тампонуємо «рани» манекена, робимо перев’язки. Юрій дуже терплячий, хоч йому важко – він після поранення, а тут ще й натовп цивільних, яким треба кільканадцять разів пояснювати те саме.

Особисто я ніколи раніше такмед не проходила, мені треба вчити все з нуля – навіть як правильно відкрити турнікет. Одного заняття явно не вистачає. Потім нам додають ще години, і ми просимо приділити його саме медицині.

Інші інструктори – Тетяна Процюк та Василь Веретюшкін – ветерани, теж із бойовим досвідом. З ними відпрацьовуємо також евакуацію. І навіть після цього розумієш, що потрібна щоденна практика.

Тетяна Процюк це підтверджує. Вона бойова медикиня, воювала у 104 бригаді тероборони і в 93 ОМБр «Холодний яр».

– Для чого цивільним такмед? Дивіться, тепер у нас в Рівненській області переважно спокійно. Але іноді щось таки прилітає. У нас доволі близько білоруський кордон. Ніхто не застрахований, що завтра не почне так само прилітати, як на сході. Та й у цивільному житті ніхто не відміняв важливість домедичної допомоги, треба вміти у разі потреби врятувати себе і своїх рідних. Ми даємо базу, але не можемо впливати, щоб людина ці навики відпрацьовувала щодня, як в армії. Це залежить від вас. Але й ті знання, які ви отримаєте, відкладуться в голові, і в стресовій ситуації ви таки зможете відреагувати, – каже військова.

Кожну дію інструктори на заняттях Нацспротиву коментують, зважаючи на власний бойовий досвід. Інструктор Іван (позивний «Харитон») за декілька днів до початку повномасштабного вторгнення повернувся з-за кордону, щоб підготуватися до війни. Ще 21 лютого 2022 року рюкзак був складений на 90 відсотків. А 25 лютого Іван уже був у військкоматі. Воював під Торецьком, Очеретиним, на Херсонщині, Запоріжжі, Куп’янському напрямку.

Про вплив надзвичайних ситуацій на психічне здоров’я розповідав на прикладі власних проблем. Каже, зрозумів, наскільки потрібні заняття з психології, пройшов тренінг Червоного Хреста України. З ним говорили про стрес, посттравматичний синдром, ознаки панічної атаки, суїцидальні думки, агресію до себе або до інших, ознаки депресії. Розповідав, як його самого «накрило».

Пізніше «Харитон» проводив з нами орієнтування в полі – і це було так само цікаво, адже більшість з нас заблудиться між трьох дубів. А тут практичні поради від людини, яка у розвідку ходила.

Ветеран каже, що погодився навчати у Нацспротиві, щоб підготувати цивільне населення до того, до чого був готовий сам.

Власне, як і Денис («Лютий») – молодий ветеран, що знайомив нас з роботою операторів дронів. І Микола («Сапер»), який каже, що не має намірів зробити з вас кваліфікованих саперів, тому що це… довго.

– А от що ми можемо – ознайомити вас з найбільш поширеними боєприпасами, – зауважує він.

ЖІНКИ ПІД ЧАС НАВЧАНЬ ДУЖЕ АЗАРТНІ

Найвеселіше, хоча й важко, проходили заняття з маскування та тренування з використанням лазерних технологій системи «лазертаг» (так навчаються і військові). Маю сказати, що дівчата під час таких занять були дуже-дуже азартні. Ветерани коментували жартома: тепер ясно, мовляв, чому не створюють окремих жіночих підрозділів.

Тим, хто хоче записатися на курси, раджу приділити увагу одягу. На заняття кожен приходить у своєму – хто що має. Мій чорний спортивний костюм дуже видно на фоні трави, і хоч верхню частину тіла я замаскувала, та ноги виділялися. Під час подолання перешкод тактичними штанами зі мною поділилася ветеранка-інструкторка Ольга. Вони захистили мене і під час падінь, і коли повзала.

Напевне, найлегша частина під час маскування – коли ми себе «прикрашали» не лише маскувальними сітками, а ще й травою, квітами та, власне, всім, що росло на території. Далі було не так весело – доповзти «от до тієї сосни», щоб тебе не помітив супротивник. Тут потрібна витримка, робити це слід без поспіху. Водночас тобі здається, що все проти тебе: трава кусюча, навколо комахи, намагаєшся не думати, через кого чи через що повзеш… А ще у високій траві, між кущами треба розуміти, чи ти туди рухаєшся. Мене інструктор завернув, коли я робила великий гак вбік.

– Дві людини у засідці, дві людини рухаються, щоб їх обійти і зайти он у ту посадку, – це вже заняття зі системою «лазертаг».

Розбираємося, де та посадка, яка з тих сосен. Он тутечки, отуди.

Час від часу за нами спостерігають місцеві, які збирають гриби навколо.

Процес маскування дуже цікавий. Наш інструктор – ветеран Роман (позивний «Маніяк»), воював у Бахмуті, на Запоріжжі. Він поділився і власною маскувальною сіткою, і, звісно, досвідом.

– Взагалі я патрульний поліцейський. На фронті був 2022 року, добровільно. Підрозділ «ТакТім». Крайня ротація – Серебрянський ліс, там отримав поранення, і моя кар’єра обірвалася, – каже і сміється.

Долання смуги перешкод починається з того, що Роман наказує нам покрутитися навколо себе. Ми в цю мить стаємо дезорієнтовані – саме так може бути і в бою. Я падаю, на очі мені сповзає каска. (Ці каски, як у мене, нікудишні, але видали тоді, що було. Лише в останній день, на стрільбах, уся група змогла працювати і в брониках, і в хороших касках – поділилася тероборона.) Далі все проходить під Романові підбадьорливі викрики, заклики, інколи іронічні, інколи провокаційні («Допоможи побратиму, він 300-й!», «Та все, кидай його, нащо він тобі!».

У парі зі мною – 14-річний Ілля. Він виявився надійним хлопцем – допомагав як міг. Доповзла з останніх сил. І не лише я опинилася «на межі», бо серед нас були і ті, хто б ВЛК не пройшов. Тут, звісно, важливо враховувати стан здоров’я, і такі фізичні навантаження – серйозний і зайвий ризик.

Під час долання перешкод за нами спостерігали військові, підбадьорювали, співпереживали і навіть аплодували на фініші.

ПОКИ Є ЧАС – ВИКОРИСТАЙ ЙОГО ЕФЕКТИВНО

На заняттях зі стрільби запитую у кожного з групи враження після того, як вони вже порахували скільки разів поцілили в голову «путіну». Усі кажуть про адреналін.

Я виконую все завдяки підказкам «Маніяка». Напевне, у мене один з найскромніших результатів, але я вловила, як цілитися. Найважче дається стрільба стоячи. Певне, саме так і треба вчитися – коли навколо шум, крики і постріли. Але відчуваю, що мені варто було б попрацювати у тиші, зосередившись на прицілі та зброї, якої я, відверто, боюся. Хтось жартує, що як ходити у тир, то можна відмовитися від шкідливих звичок, бо те і те водночас – надто дорого.

Ветерани діляться з нами, якими мають бути спорядження, зброя, як поводитися у тій чи іншій ситуації, як і чим спорядити аптечку, – деталі, дрібниці, досвід, здобутий у бою.

– У вас є час вчитися, зорієнтуватися, звикнути, підготуватися, максимально відпрацьовуючи різні сценарії… Час до першого прильоту, до моменту, коли ви побачите мертве скалічене тіло, відчуєте запах крові, трупа, – каже якось «Маніяк».

За ці кілька місяців вчилися і змінювалися не лише ми – розвивався також і Рівненський обласний центр Нацспротиву, який запрацював у червні у 2025 року. Для наших занять шукали та просили приміщення, майданчики, бо свого ще не було. Тепер на території, де дозволив працювати центру один із рівненських бізнесменів, облаштували смугу перешкод. Кажуть, є регіони, де Нацспротив уже міцно стоїть на ногах, там мають гарну матеріальну базу.

Керівник Рівненського обласного центру Нацспротиву ветеран Віталій Клебан (псевдо «Єнот») каже мені, що, звісно, потрібна матеріальна база. Залучають усі ресурси, які можуть, просять допомогу й у військових, і в силових структур.

– Нам допомагають. От бачите, ділянка, де ми проводили навчання, – ці три гектари землі нам надав для користування рівнянин, який сам відслужив. Дозволив тут копати окопи, робити смугу перешкод, все, що потрібно, щоб навчати людей. Залучаємо інструкторів із ДСНС, Нацгвардії, шукаємо серед ветеранів таких, хто має сертифікати, пройшов навчання за кордоном чи в Україні, – бо не кожен може бути інструктором, – розповідає Віталій.

Відразу після стрільб нам вручають свідоцтва про проходження курсу. Клебан каже, що до нього вже підходили люди, які відзаймалися 48 годин, і цікавилися, чи можна потім пройти 108-годинний курс.

У нашій групі такі теж були.

Ірина Староселець, Рівненщина
Фото авторки, Юлії Базуріної, Світлани Муриної й ті, що надав Рівненський центр Нацспротиву

Один із провідних українських кінних заводів, що входить до складу ДП «Кінний спорт України», розташований у селі Трудове, що В Запорізька обл. Щороку фронт Внаближається до нього. Тут постійно чути звуки вибухів, до яких, здається, звикли не лише люди, а й коні.

У грудні 2022 року кореспонденти Укрінформу приїжджали сюди, щоб показати наслідки удару російських ракет С-300. На щастя, тварини тоді не постраждали; конюшні та інші будівлі, що знаходилися на території заводу, були зруйновані. Тепер ми повернулисяя тут знову йдеться про порятунок коней.

ЕВАКУАЦІЯ З-ПІД НОСА ВОРОГ

Трудового нас зустрічає директор філії No86 ДП «Кінний спорт України». Михайло Сич. З ним познайомилися ще у 2022 році, коли він був у чинному статусі.

– Я працюю тут керівником уже чотири роки. Я був головним інженером, почалася війна – і мені запропонували очолити підприємство. Я сам виріс у Вишневому, добре знаю там галузь, знаю цю справу взагалі. Зараз важко керувати. Люди в паніці, з ними треба говорити, стримувати, бо без людей тут не обійдеться», – каже Михайло.

По дорозі до стаєнь розповідаємо про ранкову масову атаку, під час якої ворог завдавав ударів у кількох напрямках. У Запоріжжі також сталися вибухи. Михайло додає, що тут постійно чути звуки війни. Якщо раніше коні їх боялися, то тепер до деяких звикли.

У вересні цього року з Вишневого в Трудову евакуювали 135 коней. Ворог почав обстріл села, постраждав Дніпропетровський кінний завод №65 філії ДП «Українознавство». Вишня зараз зайнята.

«Ми були найближчим відділенням, тож прийняли коней». Евакуація пройшла швидко. Русня підійшла дуже близько, ми навіть не думали, що вони туди підуть. Ми забрали коней і зараз розвозимо в інші відділення. Коли була евакуація, росіяни були лише за 5 км, каже Сич.

Головний тваринник племзаводу Олена Хніда розповідає, що з Дніпропетровської області вивозили коней української верхової та чистокровної верхової порід. За її словами, всі вони були знервовані та розгублені.

– Через кілька днів їхній психічний стан нормалізувався. Однак коли ми кричимо, вони збуджуються. Коли вони чують різкі звуки, вони риються в своїх щоденниках. Люди розуміють, що відбувається, але не розуміють і бояться. Для них перша реакція на гучні звуки – втекти! І тікати нікуди», – каже жінка.

На кінному заводі працює з 1998 року. Усе, що зараз відбувається з підприємством і тваринами, для неї – як особиста трагедія. Якщо раніше вона охоче розповідала про своїх улюблених коней, то зараз обмежилася фразою: «Люблю їх усіх, нікого не виділиш».

КІНОВОЗ – ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ ТАКИЙ ВІД

У день нашого візиту з конезаводу евакуювали дев’ятьох коней із числа привезених у вересні з Вишневого.

— Важко забрати. Я вірю і сподіваюся, що вони будуть збережені, як нам і обіцяли. Сподіваюся, вони повернуться додому», – каже Олена.

Тварин перевозили у спеціальному фургоні – коневозі. Це з 1986 року, зроблено в Німеччині. Наразі такий кінний транспорт єдиний в Україні.

Всередині фургона є годівниці, в які насипається сіно. Цього буде достатньо для подорожі. У кожного коня своє місце; між тваринами є спеціальні перегородки. У вагоні також є кімната для конюха, але через війну мати окремого чоловіка, який буде доглядати за тваринами – це розкіш. Водії доглядають за кіньми на дорозі. Їх двоє, які працюють по черзі.

Олександр Йому 54 роки, все життя пропрацював водієм, три роки працює на конезаводі.

– Якби не війна, ця робота була б веселою, але трохи крута. Конями легко керувати, мені це подобається. Чистокровних привезли до Одеси на змагання. З нами їздив наречений. Для нього є спеціальне місце, а людей зараз мало, тому ми з напарником час від часу зупиняємось і дивимося на них», — додає він.

Олександр живе в Новомиколаївці, за 8 км від Трудового, але раніше кіньми не цікавився. Тепер каже, що коли йде на роботу, то купує їм яблука чи морквину і годує. Визнається, що транспортування коней на змагання чи тренування – це одна історія, а евакуація – зовсім інша. Важко на серці.

Коней по одному підводять до воза. Все відбувається повільно і без підвищення голосу. Вони розмовляють з кожною твариною, ніби виправдовуючись, що їх вимушено перевезли в інший заклад.

ВАЖКО БАЧИТИ ПОРОЖНІ СТАЙНІ

Дорога до Миколаєва займає близько 10 годин. Весь цей час водії та директор заводу знаходяться на постійному зв’язку.

– Зараз ми їх евакуюємо, щоб захистити. Не дай Бог, ситуація на фронті погіршиться. Коней можна швидко повернути, ми готові в будь-який момент, головне, щоб вони не постраждали. Зараз у нас тут 137 коней: це і навчальне відділення, і робоче, і племінне поголів’я. Ми підготували все необхідне для утримання коней: овес, сіно, солому… Розумієте, ми не плануємо евакуюватися і сподіваємося, що не доведеться. Але повторюю: на початку війни ми навіть подумати не могли, що таке трапиться з Вишневим», – каже Михайло Сич.

За його словами, коней із прифронтових регіонів вже прийняли Полтавська філія, Олександрійський, Миколаївський, Одеський іподром.

Коли кінний транспорт поїхав, працівники заводу пішли наводити порядок у стайні. Кажуть, важко бачити їх порожніми.

Пані Олену ми зустріли на подвір’ї, біля левад. Жінка знімала лошат і не могла стримати сліз – так боляче їй було прощатися з відправленими до Миколаєва кіньми. Вона знає, що безпечних місць зараз немає, але вірить, що куди б не повезли їхніх підопічних, їм буде комфортніше.

Кінезавод у Запорізькій області був побудований у 1945 році. Протягом восьми десятиліть тут розводили елітних коней орловської та української рисистих груп. Компанія завжди конкурувала та продавала коней за кордон. З початком повномасштабної війни продати стало неможливо. Щодо змагань, то цього року запорізькі рисаки показали хороші результати та привезли чимало нагород у рідне Трудове.

Ольга ЗвонарьоваЗапоріжжя

Авторське відео, фото Дмитро Смолеєнко

В Івано-Франківську в перші дні повномасштабної війни багато місцевих приходили до однієї зі шкіл міста, де вчилися плести маскувальні сітки на фронт. Із часом матеріали закінчилися, і їм просто казали: «Ідіть додому, роботи на сьогодні немає». Люди почувалися збентеженими, бо всі хотіли допомогти військовим. Тоді й виникла ініціатива, що об’єднала волонтерський рух під назвою «Маскувальні феї». Нині це близько 400 людей, які щоденно працюють для захисту українського війська.

У чому ж сила «Маскувальних фей» та що мотивує «Шкарпетний батальйон» – у репортажі Укрінформу.

ДЛЯ ФРОНТУ ЗАВЖДИ МАЄМО ЩО ПЕРЕДАТИ

– Ми познайомились у перші дні війни, коли почали плести сітки. Ймовірність того, що це сталося б за інших умов, дорівнює нулю, бо ми зовсім різні. Хоча потім з’ясували, що вчились у паралельних класах, – розповідає співзасновниця Благодійного фонду «Добро-Дії» Олена Николин.

– У нас тоді було дуже багато запитів на берці, рації… І коли ми щось знаходили для військових, нам казали: «Ви справжні феї!». А оскільки ми ще плели маскувальні сітки, то так і з’явилась назва «Маскувальні феї». За пів року ми створили Благодійний фонд «Добро-Дії». Нас тоді вже було троє – дві Олени і Сашко Савчук. Тепер він служить на гарячому напрямку, – підхоплює ще одна співзасновниця фонду Олена Черкас.

Ми зустрічаємося з дівчатами на одній із головних локацій, на яку вони переїхали у перший рік повномасштабної війни. Тоді охочих допомагати фронту було дуже багато. І, щоб організувати їх роботу, украй потрібно було знайти велике приміщення. Коли за його оренду запросили гроші, дівчата просто розплакались. Кажуть, про такі кошти навіть мріяти не могли. Пізніше власник довідався, що приміщення просять волонтери, і сам запропонував їм переїхати сюди. Відтоді тут кипить робота: збір продуктів, ліків, маскувальних сіток та інших речей, які замовляють з фронту.

– Хтось приходить плести сітки у вихідні, хтось – увечері. Хтось не приходить, але допомагає нам із транспортом чи долучається до організації ярмарків. Багато людей виїхали, деякі жінки – у декреті. Життя продовжується, але волонтерство не зупиняється. Тепер часто бачимо тих, кому ми свого часу допомагали, – це дружини військових, та й самі воїни. Деякі з них нас шукають, щоб познайомитись. Інших ми просимо, як будуть у відпустці, прийти до нас, бо ми ж на фронт завжди маємо що передати. Коли закінчується наш робочий день? Близько другої ночі. Постійно треба щось відвезти, підхопити, відправити… Тут ми робимо те, що потребує докласти руки, але й удома постійно на зв’язку, щоб робота волонтерів не зупинялась. Це вже наша велика родина, – запевняють дівчата.

За ці роки вони відчули і вигорання, і втому, і розпач. Але «феї» не опускають рук. Кажуть, за ними – люди, а вони просто взяли на себе більшу відповідальність.

«У СІТКАХ ГОЛОВНЕ – ЛЮДИ»

Засновниці БФ «Добро-Дії» пригадують, що їхній перший збір сягав близько тисячі гривень. Гроші украй були потрібні на ножиці, бо сітки тоді плели зі стрічок, нарізаних із старих речей. Пізніше «феї» отримали 12 тисяч гривень і збагнули – люди їм повірили, а тому треба працювати. За благодійні внески найперше придбали пічку, щоб у «фей» не мерзли руки.

– Знаєте, протягом усіх цих років ми керуємось головним девізом: «У сітках головне – люди». І це не лише про людей на фронті, для яких ми створюємо захист, але й про тих, які плетуть сітки. Бо всі наші збори нічого не варті, якщо не буде кому робити, – упевнена Олена Николин.

Нині «Маскувальні феї» мають в області 28 локацій, на яких працює близько 400 людей. Щоправда, не всі локації відкриті, як-от храми, бібліотеки чи молодіжні центри, куди може прийти кожен охочий допомогти. Закриті локації працюють на підприємствах, щоб їхні фахівці допомагали фронту у післяробочий час. Тому часто можна почути про маскувальні сітки від «фей у білих халатах» чи від «фей захисної краси».

– Сіток на фронті дуже не вистачає. У нас були випадки, коли вони навіть не доїжджали до позицій, а горіли ще не розкладеними разом із технікою. Якщо сітка відпрацювала бодай один раз, то ми вважаємо, що виконали свою місію. Знаєте, на четвертий рік війни багато волонтерських осередків призупинили свою роботу, але запити з фронту надходять, і їх кількість лише збільшується, – говорить Олена Николин.

– Сітки на фронті вигорають, знищуються і рвуться. Також буває, що вони не попадають у сезон, бо все має бути до кольору ландшафту. Коли військові переїжджають на іншу локацію, маскувальні сітки не завжди забирають зі собою, бо найперше переміщають необхідну техніку та спорядження, – додає Оленка Черкас.

Нині, щоб виконати усі замовлення з фронту, дівчатам потрібно зібрати не менше як 200 тис. грн на місяць. Більшість коштів ідуть на спанбонд – спеціальний матеріал для маскувальної сітки – та її основу. «Феї» зізнаються: останнім часом збирати кошти на це непросто.

– Якщо раніше ми отримували по сотні гривень від сотні людей, то тепер ці гроші надходять від десятка небайдужих. Тобто їхнє коло за ці роки звузилось. Багато хто думає, що все має тепер фінансувати держава. Інші питають: «Як донатити, коли в країні така корупція?». То що нам, заплакати? Ми вирішили зціпити зуби і робити своє. За будь-яких обставин щомісяця від нас їде на фронт щонайменше 5 тис. кв. метрів маскувальної сітки, – запевняє Олена Николин.

ПРИКРО НАВІТЬ ЧУТИ ЗАПИТАННЯ, ЧИ МОЖНА КУПИТИ СІТКИ

– Ось такі анкети надсилають нам військові. Тут вони вказують колір сітки, розмір і те, що потрібно маскувати, – показує анкету в телефоні Оленка Черкас.

Каже, від цього буде залежати вид плетіння сітки, а їх – кілька.

– Є різні методи плетіння – «на банти», «ялинка», «змійка» та інші. Від них залежить важкість сітки. Бо якщо воїнам треба її нести на далеку позицію, то нам слід робити легку сітку. А коли йдеться про накриття стаціонарного бліндажу, то треба робити важчу сітку, щоб її вітер не здував. Яка була в нас найбільша сітка? 20 на 20 метрів. Але для хлопців великі сітки не є зручними. Зазвичай вона займає багато місця, її важко транспортувати, а щоб натягнути, то треба задіяти чи не цілий батальйон, – пояснює Олена Черкас.

На сітку від «Маскувальних фей» на фронті доводиться чекати 6–8 тижнів. Нещодавно «феї» запровадили нову пропозицію для людей, які благають про терміновий захист для рідних. Кажуть, дають усі необхідні матеріали і просять лише про одне – зібрати людей для плетіння. Обіцяють, що стануть до роботи поряд з ними.

– Ще одна наша принципова позиція – маскування для наших хлопців є безплатним. Маємо можливість віддати сто сіток чи п’ятдесят – усі будуть лише безплатно. Мені навіть прикро чути, коли нас питають, чи можна ці сітки купити, – зауважує Олена Николин.

Запитую дівчат, коли вони відпочивали востаннє.

– Коли складала іспит на права водіння вантажівкою. У війну це не завадить. Що будемо робити після війни? Я б створювала інклюзивні майданчики для дітей. А ще в нас є рожева мрія – поїхати до моря, у Туреччину, – усміхається Оленка Николин.

– У мене підростають двоє синів, то я буду допомагати військовим стільки, скільки на це вистачить моїх сил, аби лише швидше закінчилася війна, – додає Оленка Черкас.

ПЕРЕКУСИ ВІД БАБУСІ ЖАННИ І «ФЕЯ» З ЛІВОБЕРЕЖЖЯ

– Тепер ми ще виготовляємо горіхові перекуси. Їх створює наша почесна волонтерка – 80-річна бабуся Жанна. Ще чотири роки тому вона з нами плела сітки, але останнім часом здоров’я їй не дає змоги виходити з дому. Попри це бабуся благає залучити її до волонтерської справи, бо її це мотивує, – розповідає Олена Николин.

Вона показує горіхові перекуси від бабусі Жанни. Усі вони мають розпізнавальний знак – блакитні й жовті цукерки. І коли їх не вистачає, бабуся Жанна дуже хвилюється, тому «феї» стараються, щоб цукерок у бабусі завжди було достатньо.

– Із сітками ми відправляємо до військових солодкі пакунки, а ще – вологі серветки, сухий душ, каву, чай та інше. Дуже тепер на фронті потребують ліків проти болю в горлі та застуди. Ми пакуємо їх у такі торбинки, – показує. – Коли їх хлопці отримують, то питають, як ми вгадали їхні думки. А ми просто вміємо їх слухати, – усміхається Оленка.

Вона демонструє ще «Фейну Шафу», яка теж допомагає збирати кошти на сітки і вже знайшла прихильників у різних регіонах України.

Поки ми розмовляємо, одні «феї» прощаються, інші – приходять. Але за столом постійно працює пані Оксана. Вона місцева, приходить сюди щодня майже два роки поспіль. Вихідних собі не дозволяє.

– Я нарізаю тканину на сітки. Плетіння у мене виходить повільно, то взялася за цю роботу. Чи не шкода мені свого часу? Ні, бо це потрібно хлопцям на фронті. Чи важко навчитися плести? Ні. Наші Оленки всіх навчать, головне, щоб було бажання. Навіть після війни ми волонтеритимемо, бо тоді хлопці повернуться і їм теж потрібна буде допомога, – міркує пані Оксана.

Тим часом біля сітки чаклує пані Ірина, яка переїхала до Івано-Франківська з Лівобережжя Херсонщини.

– Ми виїхали з окупації понад рік тому, і я дуже щаслива, що за тиждень потрапила на локацію до «Маскувальних фей». Тут чудовий колектив, нас підтримали, бо ми важко виїжджали з Херсонщини: там пережили дуже важкі дні, зазнали тортур. Чоловіка, колишнього військового, на підвалі били струмом, а на мене психологічно тиснули, але я трималася, – розповідає пані Ірина.

Пригадує, вони вирвалися з окупації торік на День Прапора. Там пані Ірина втратила батька. Він довго хворів, тому виїхати раніше родина не змогла. Виїжджала із чоловіком та 77-річною мамою. Родині довелося бути в дорозі три дні й перетнути три кордони.

– Їхали сюди і дорого, і тяжко. Мабуть, за нас молилися багато людей. Коли перетинали кордони Росії і Білорусі, боялися «засвітити» інформацію про військове минуле чоловіка. Тому сказали, що їдемо в Польщу. Від нас вимагали назвати точну адресу, а ми ж не туди збиралися! Ми ж їхали сюди, до рідних, – розповідає пані Ірина.

Каже, в окупації у них залишилися будинок, земельні паї та господарство, яке довелось розпродати.

– Ми тримали трьох корів та теличок. З ними було важко розлучатись. Щось продали, щось дарували людям. Від кацапів ми не брали жодної допомоги. У день нашого виїзду знову був приліт у будинок. Тоді вже у даху ми нарахували 11 дірок, – додає пані Ірина.

Каже, сподівання на повернення у неї немає, лише – на перемогу.

– Село наше, Козацька Слобода, заміноване, берег – замінований, а наш будинок стоїть біля води. У дім сина з перших днів війни вселились окупанти. Тоді їх завозили машинами. Це були орди кацапів, які йшли селом і заходили в порожні будинки. Найбільше зло було від місцевих гнид, колаборантів, які здавали проукраїнських людей… Які відчуття сьогодні? Розчарування, біль від полишеного і прикрість від того, що у нас забрали звичне життя. Ми приїхали сюди ніби без минулого. Єдина мрія – робити щось для фронту, бо ж мої там з 2014 року, – розповідає пані Ірина.

Запитую, чи не просила у «фей» захисні сітки для сина на передову.

– Ні. Там усі – наші сини, – каже пані Ірина і продовжує плетіння.

«ТЕПЛА МІСІЯ» ДЛЯ ЗСУ

– Шкарпетки ми паруємо за розмірами, а не за кольорами, і теж передаємо на фронт, разом із сітками, – пояснює мені Оленка.

Розповідає, що майстрині виплітають їх удома і приносять вже готові.

– Наші шкарпетки не для того, щоб їх обов’язково одягати в берці, а щоб натомлені ноги воїнів відпочили у теплі. Бо ж улюблені в’язані шкарпетки є майже у всіх вдома. І якщо вони подарують хлопцям затишок бодай на кілька годин у бліндажі, це буде наша допомога, – зазначає Оленка Николин.

Вона каже, що їхній «Шкарпетний батальйон» невеликий, волонтерів із десять, але дуже натхненний. Одна з них – Наталія Іванівна, з якою знайомимось уже в середмісті Івано-Франківська.

– У мене вдома клубочки постійно бігають. Тепер я можу сплести до п’яти пар шкарпеток за тиждень, – запевняє Наталія Іванівна.

Розповідає, вона родом з Гуляйполя, але довгий час із чоловіком прожили у Краматорську. Там жінка працювала стоматологом. Пізніше чоловік Наталії Іванівни трагічно загинув, і вона залишилась одна.

– У 2014 році я пережила рашистську навалу у вигляді «новоросії». Ми майже три місяці були в окупації. Краматорськ стояв порожній, люди виїхали. Але я була упевнена, що це все тимчасове і не має жодного шансу на продовження, – розповідає Наталія Іванівна.

Пригадує, у Краматорську вона брала активну участь у проукраїнських заходах, із синьо-жовтими прапорами та з піснею «Червона рута», яку намагалися перекричати російським матом молоді «ополченці». Але це не лякало активістів, для яких це був «День вільних людей».

– Ми хотіли показати перед Донецьком, що Краматорськ – це Україна. Коли вже почалися жорсткі обстріли міста, я зі свого вікна бачила російську техніку, яка обстрілювала нас. Пізніше говорили, що це, мовляв, робили «укри», – але обстрілювали таки рашисти. Мене ще тішило, що рашисти не могли захопити військовий аеродром, де служив чоловік. І ось поки там були наші, я вірила, що нас звільнять. Так і сталось у липні 2014 року, – пригадує Наталія Іванівна.

Відтоді, каже, і розпочалось її волонтерство, бо попереду були ще інші міста і села Донеччини, які звільняли українські воїни.

– Іду якось до ринку, а поряд стоїть БТР на газах. А то холодно, листопад був. От чую, один із наших хлопців каже: «Я так вночі замерз, досі не можу зігріти ноги». А я вже собі на думці маю вихопити ще кілька пар шкарпеток у бабусі на ринку та й віддати їх нашим воїнам. Та поки бабуся їх шукала, БТР поїхав. І от стою я з тими шкарпетками і дивлюсь услід машині, в якій наші діти, холодні та замерзлі, поїхали на службу. І так мені від того стало боляче, що я розплакалась. Та й досі плачу, коли це згадую, – зізнається Наталія Іванівна.

Уже пізніше вона почне приймати військових у стоматкабінеті безплатно і там вручатиме їм теплі шкарпетки власного виробництва. Пряжу для цього шукала всюди. У Краматорську співпрацювала із центром «Разом до перемоги».

– Мені казали: «Наталіє Іванівно, ви ж лікарка, а оце шкарпетки в’яжете. Нащо вам це?». А я відповідала, що це корисна справа для наших хлопців. А ще – це не стільки шкарпетки для них, як оберіг. Я ж у кожний теплий виріб закладаю бажання – щоб у хлопців і ніжки були теплими, і всі вони повернулись додому живими, – наголошує волонтерка.

Пригадує, що з 2021 року постійно відчувала у Краматорську небезпеку. Каже, не вірила у велику війну, але і спокою не було. Син, підполковник ЗСУ, служив в іншому місті, донька вже давно переїхала до Івано-Франківська, і жінка відчула, що час податися на пенсію. Продала квартиру у Краматорську і 31 грудня 2022 року приїхала до Івано-Франківська. Тут облаштувалася поряд з рідними, має турботи, але свою теплу місію для ЗСУ не залишає.

Фото у шкарпетках військові їй надсилають з передової та зі шпиталів. Наталія Іванівна каже, що для неї це найбільша подяка. А ще волонтерка отримувала подяку від українських снайперів, бо виплітала для них білі рукавички «на три пальці». Майстриня каже: у таких рукавицях вони могли не лише працювати, а й дулю москалям скрутити. Ми разом сміємося і швидко прощаємось. Наталія Іванівна поспішає додому, де на неї чекають клубочки ниток, які вона дбайливо збирала до зими, щоб холодної пори подбати про військових.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото авторки та з архівів «Маскувальних фей»