Коли найближчі родичі йдуть на війну, життя родини кардинально змінюється, адже відтепер усі її члени з нетерпінням чекають звісток з фронту. Вони живуть між надією і страхом, часто втрачаючи сон, апетит і навіть жагу до життя. Тому підтримка таких сімей є життєвою необхідністю.

Одними з перших масштаб цієї проблеми зрозуміли активісти Всеукраїнського об’єднання матерів і дружин захисників України, зокрема, його осередку в Миколаївській області, яке очолює Лілія Першина. Діяльність цієї організації стала прикладом того, як громадські ініціативи можуть надати підтримку в тих випадках, коли держава не встигає. Детальніше про них читайте у сюжеті кореспондента Укрінформу.

МИ РОЗУМІЄМО ОДИН ОДНОГО З ПІВ-СЛОВА

Всеукраїнське об’єднання матерів і дружин захисників і захисниць України було створене ще у 2014 році під час війни на Донбасі після трагедії під Іловайськом. Миколаївський осередок з’явився у 2019 році. На даний момент його членами є понад півтори тисячі матерів, дружин, сестер діючих військовослужбовців, ветеранів, полонених, зниклих безвісти чи загиблих. Їх об’єднує спільний досвід – життя в стані постійного очікування, хвилювання і часто невимовного горя. Основна місія організації – гуманітарна, психологічна, юридична та комунікаційна допомога, якої в критичний момент позбавлені багато сімей.

“Ми прекрасно розуміємо один одного. У когось син в полоні, у когось поранений чоловік, хтось загинув. Наше завдання – бути з вами, допомогти їй пройти цей шлях, показати, що вона не одна”, – каже пані Лілія.

ВІД НАУКОВОГО ДО ВОЛОНТЕРА

біографія Лілія Першина – один із прикладів того, як війна змінює наше життя. Родом із Запоріжжя, за фахом агроном, має дві вищі освіти, закінчив аспірантуру, займався науковою діяльністю. У 2011 році переїхала з сином до Миколаєва. Ще у 2014 році, коли Росія напала на Україну, вона почала допомагати військовим: в’язала шкарпетки, плела маскувальні сітки, приймала людей, яким не було де зупинитися.

Вихований у таких умовах її 19-річний син Ілля у 2019 році прийняв самостійне рішення підписати контракт із ЗСУ та відправитися захищати Україну на Донбас у складі 79-ї десантно-штурмової бригади.

“Коли мій син пішов на війну, навколо був якийсь вакуум. Мене мало хто підтримував, навпаки, казали: чому ти свого сина відпустив, що він там робить? Тому я шукала однодумців і знайшла їх у цьому товаристві. Я познайомилася і почала спілкуватися з жінками, у кожної з яких була своя непроста історія. Пізніше мені запропонували створити і очолити філію в Миколаєві. Я погодилася і почала збиратися”. Ми волонтерили, Збройні сили допомогли. Але вони самі розуміли, що тоді була велика нестача інформації, якщо чоловік чи син потрапляв у полон, рідні нічого не могли дізнатися, куди звертатися і що робити, хоча тоді мало хто говорив про це, з’явилася громада, яка стала опорою для жінок, які опинилися в таких обставинах.

Незабаром вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм і його сином Олексієм. Обидва мали цивільні професії, але добровільно пішли на контракти зі ЗСУ та захищали Україну на східних рубежах. Тож, маючи в родині трьох військовослужбовців, пані Лілія як ніхто розуміла, що відчувають жінки, коли чекають звісток з фронту.

«ЗАПАХ КОРИЦІ – ЦЕ КОЛИ МИ ЗАКРИВАЛИ КОЛЕКЦІЮ»

Після початку повномасштабного вторгнення її життя перетворилося на низку випробувань. Вона втратила роботу, тому що компанія, в якій вона працювала, закрилася.

“Я була у відрядженні в Києві. 22 лютого 2024 року вона мала їхати до Миколаєва, але потяги перестали ходити, і її чоловік і син, які мали повернутися за кілька тижнів, опинилися на передовій. Крім того, обидва брати Юрій і Сергій, незважаючи на групу інвалідності, добровільно пішли на фронт у перші дні Великої війни. Я поїхав у Красилов у с. Хмельницького в гості до друзів», – каже жінка.

Вже в березні Ілля перестав виходити на зв’язок, тому мама не знаходила собі місця. Через деякий час він зателефонував з чужого номера і повідомив, що серйозно поранений. А незабаром брата поранили. Обох лікували у лікарнях Вінниці. Ліля була поруч.

Але навіть у ці важкі дні вона не полишала волонтерської діяльності. Повернулася до в’язання шкарпеток, а згодом і до організації зборів для військових. Каже, спочатку було незручно. Він ніби жебракував. Але потім зрозумів, що допомагати – це не соромно, а почесно. Перший серйозний гонорар був за безпілотник для частини, де служить Олексій, потім пішли тепловізори, автомобілі, медикаменти, обладнання, засоби радіоелектронної боротьби та багато іншого.

Ліля стверджує, що останнім часом навчання проходило важко, хоча кількість звернень від військових не зменшилась: “Даруватимуть, в основному, одні й ті ж люди, а найбільше – сім’ї військових і самі захисники. Але навіть маленький внесок важливий. Бо кожна гривня може стати тим гвинтиком, який буде тримати машину в порядку. Коли закриваємо важливу зустріч, я печу пиріжки чи інші смаколики з нагоди свята. Тому, коли пахне вдома. кориця, це означає, що ми знову маємо комусь допомогу.

Але у цього процесу є і зворотна сторона. Коли збір ще триває, а приходить звістка, що тих, хто потребував, уже немає… Це дуже боляче, здається, що ґрунт зникає з-під ніг. Але ми повинні взяти себе в руки і продовжувати. Коли ви допомагаєте іншим, ви відновлюєте себе».

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФРОНТ: ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВТРАТИ

Ще одним напрямком діяльності асоціації стала психологічна допомога. “Один із найважчих моментів – це невідомість втрати. Коли ти не знаєш, жива твоя кохана чи ні. Є жінки, які роками чекають новин, переглядають каталоги невпізнаних останків тіл, шукаючи хоч якусь зачіпку. Цей стан руйнує зсередини”, – каже активістка.

І додає, що в таких ситуаціях важливо дати людині відчути, що вона не самотня. Потрібно бути поруч, запитувати: «Ти сьогодні їв, чим я можу допомогти?» Здається, дрібниця, але кожна така розмова може стати паличкою-виручалочкою. Головне не говорити «я тебе розумію», бо зрозуміти може тільки той, хто це пережив.

Є й інші важкі періоди в житті родин захисників. Скажімо, це проміжки часу між травмою і отриманням інвалідності або між повідомленням про смерть і визначенням статусу сім’ї померлого. Оформлення документів може тривати довго, і це коли жінки та діти часто залишаються без засобів до існування і не завжди розуміють, що потрібно робити.

У таких випадках організація допомагає з підготовкою документів, написанням листів до державних органів, надає юридичний супровід. Там, де не справляються самі, залучають інших, зокрема плідно співпрацюють із Миколаївським міським центром підтримки ветеранів. Ведуть діалог і з міською владою. Наприклад, вдалося налагодити чітке транспортне сполучення з миколаївськими кладовищами, щоб рідні могли вільно відвідувати могили загиблих.

Також жінки з асоціації є постійними учасницями акцій, що проводяться в Миколаєві на підтримку ув’язнених та їхніх родин.

Серед нових ініціатив – створення кенотафу, символічного місця пам’яті тих, чиї тіла так і не були знайдені. Це важливо для сімей, які живуть роками і не мають можливості провести в останню путь своїх героїв.

КОЛИ ПІДТРИМКА СТАЄ РЯТУНКОМ

Серед історій, які проходять через організацію, десятки життєвих драм.

Пані Лілія пригадує, як після звістки про смерть у матері молодого бійця стався інсульт і вона не змогла за собою доглядати. Ситуацію ускладнювало те, що жінка доглядала за важкохворою матір’ю, яка не вставала з ліжка. Тож підтримати сім’ю, дати зрозуміти, що вони не самотні, було життєво важливою необхідністю.

Для морально-психологічної релаксації учасників об’єднання тут організовуються оздоровчі виїзди на природу. Під час одного з таких візитів до Мигії у дружини загиблого бійця стався нервовий зрив. “Жінка плакала, була в істериці, а за нею почали плакати інші, тому що у кожного свій біль. Я навіть трохи розгубилася… Але завдяки психологу, який був з нами, нам вдалося всіх заспокоїти. Виявилося, що в Мигії було перше побачення тієї дівчини з покійним чоловіком, і це стало поштовхом. Спочатку вона не погоджувалася працювати з психологом, але потім переконалася, і завдяки спільним зусиллями жінка встигла одужати, навчилася водити машину, закінчила курси і відкрила салон краси», – розповідає Першина.

Ще одна жінка довго не могла вийти з депресії після втрати коханої людини. Вона не вставала з ліжка, не їла. Дівчата з товариства випадково опинилися неподалік і виявили, що у неї є швейна машинка. Їй пропонували пошити камуфляжні костюми, переконуючи, що таким чином вона рятує життя хлопців на фронті. Це сталося. Зрештою жінка одужала, підписала контракт і пішла на фронт мститися ворогам за коханого.

ПАМ’ЯТАННЯ ЯК ВИПРОБУВАННЯ НА ЛЮДЯНІСТЬ

Під час розмови ми торкнулися ще однієї важливої ​​теми – ставлення суспільства до пам’яті загиблих воїнів. За словами пані Лілії, коли вона жила на Хмельниччині, вона не раз була свідком того, як під час проїзду кортежу із загиблими люди виходили і ставали на коліна вздовж дороги, а рух зупинявся: «Мені дуже прикро це говорити, але в Миколаєві ситуація дещо інша. Ми виходимо з храму після відспівування Героя, виносимо труну, а люди проходять, машини їдуть, нікого немає. На жаль, деякі досі не розуміють, що це хлопці, які віддали своє життя за кожного з нас».

Щодня о дев’ятій ранку в Миколаєві, як і по всій Україні, проходить загальнонаціональна Хвилина мовчання. Наразі поліцейські зупиняють рух у двох районах обласного центру.

Вперше цю акцію запровадили у квітні 2025 року саме з ініціативи активісток Всеукраїнського об’єднання матерів та дружин захисників і захисниць України. “Ми наполегливо домовлялися з міською владою та поліцією про припинення руху транспорту під час Хвилини мовчання. І нарешті це сталося. Державні установи та підприємства отримали відповідні рекомендації, у місті з’явилися банери з нагадуваннями. Зупинитися на хвилину чи просто помовчати неважко. Але поки одні схиляють голови, інші продовжують рухатись і говорити, наче нічого не відбувається. Так сталося, що під час наших акцій біля кав’ярні грала музика. Це якесь. подвійного світу», – зізнається співрозмовник.

Один із таких сумних епізодів стався нещодавно в центрі Миколаєва під час акції «Стоп, честь, дев’ятий нуль-нуль». Водій автомобіля, незважаючи на знак «стоп» поліції, продовжив рух і почав наїжджати на мітингувальників, на що відповів, що «не розуміє, чому ці люди тут стоять». Більш того, його підтримала жінка, яка їхала на велосипеді неподалік. На місці була поліція, яка попередила наслідки, але ситуація залишила слід.

“Ми анонсували цей випадок у соцмережах. Більшість користувачів нас підтримали, але були й ті, хто виправдовував поведінку водія. А дехто писав, що таких людей треба відправляти на фронт”, – каже активіст. “Але армія – не колонія. Служба – це честь, а не покарання”.

Також пані Лілія зазначає, що були скарги на деякі школи, які відмовилися провести Хвилину мовчання. “Ми не скандалимо, не сваримося, а намагаємося пояснити. Тому що якщо діти не бачать прикладу з боку дорослих, вони не розуміють сенсу того, що відбувається. На мій погляд, примус в цьому випадку не спрацює. Кожен повинен розуміти його важливість. І ми вже бачимо певні зрушення в цьому напрямку”, – каже Л. Першина.

Хвилина мовчання – це не лише пам’ять, а й наша спільна відповідальність. Бо війна не тільки на передовій. Це ще тисячі маленьких невидимих ​​битв у душах тих, хто чекає, хто програв… І дуже важливо, що суспільство готове розділити цей тягар.

Алла МірошниченкоМиколаїв

Фото з особистого архіву Лілії Першої