Літнього недільного ранку ворожий «шахід» поцілив у будинок, де жила Юлія Матвєєва з чоловіком Валерієм. Юлія отримала серйозні травми очей та обличчя, внаслідок чого тимчасово втратила зір. Постраждала і кав’ярня, яка була справою їхнього життя – приміщення, розташовані поруч, залишилися без даху, вікон, дверей та обладнання.

Але, незважаючи на серйозні проблеми, пара сповнена оптимізму і впевнена, що Юля обов’язково повернеться до повноцінного життя і продовжить займатися улюбленою справою. Вони також відновлюють свій інститут і діляться з іншими досвідом того, як не зламатися і впевнено рухатися до своєї мети навіть у найскладніших життєвих обставинах.

ПЕРШИМ БУВ МАЛЕНЬКИЙ БАР НА ПЛЯЖІ

Юлія, 32 роки, народилася і виросла в Миколаєві. З дитинства активна та самостійна. У 12 років вперше пішла на роботу – роздавала листівки, працювала в кол-центрі, виконувала дрібні завдання.

«Мої батьки були проти, – згадує Юлія. – Але я хотів бути самостійним, заробляти гроші самостійно. У 18 років я почав думати про власну справу. Проте, коли немає досвіду, а батьки звичайні люди, починати щось нове важко.

Її мрія стала реальністю завдяки підтримці коханого Валерія. Хлопець був моряком і ходив у польоти. Але, подумавши, звільнився з роботи і разом з Юлею вирішив відкрити власну справу.

Дівчина згадує, як 13 років тому, коли вони сиділи у дворі батьківського будинку, до них підійшов кіт і кинувся їм на руки. Її вирішили покинути, але батьки не поділяли їхніх бажань.

– Того ж дня ми вирішили зняти квартиру й жити самі з кішкою, яку назвали Лізою. Згодом вона народила доньку і привела ще кошенят. Вони всі живуть у нас, і ми їх усіх дуже любимо», – посміхається Юля.

Першим спільним бізнесом пари став невеликий бар на пляжі в Коблево – заклад під солом’яним дахом прямо на піску. Згодом з’явився ще один. Досвіду не вистачило, тому довелося зіткнутися з багатьма проблемами, включно з «сутичками» і погрозами з боку місцевих «крутих хлопців», які там все заполонили. Але вони наполягали.

– Зізнаюся, було страшно. Ми були дуже молоді, за нами нікого не було. На деякий час довелося закритися, але ми досягли поставленої мети і знову почали працювати», – розповідає Юлія.

Згодом нам вдалося відкрити більший бар, уже в Миколаєві, а згодом і кав’ярню.

«ВСЕ ПОТЕМНІЛО І СТАЛО НЕ МОЖНА ДИХАТИ»

6 липня 2025 року під час масованої атаки безпілотників на Миколаїв будинок, де проживала Юлія з чоловіком, був атакований ворожим «шахідом».

“Я почула будильник, повернула його вимкнути, і в цей момент стався вибух. Все потемніло, дихати стало неможливо. Кров залилася по шкірі, було так жарко… Я не могла відкрити очі, було відчуття, що обличчя всипане піском”, – пригадує дівчина.

Її чоловік Валерій додає, що чув звук падіння «шахіда», а далі все було як у тумані.

– Навколо багато пилу, я побачила Юлю в крові, почала шукати одяг, бо вибухом все рознесло. Він дав їй футболку, щоб зупинити кровотечу, і сам почав викликати швидку. З першого разу не вийшло, почали вибирати. «Я побачив, що там, де були двері, горить двигун «Шахед», – згадує Валерій.

Вийти на вулицю йому вдалося лише приблизно через півгодини, оскільки довелося самостійно розчищати дорогу: квартира була завалена уламками скла та меблів, вибиті вікна та двері.

“Валера вивів мене в коридор, посадив і пішов відкривати забиті вхідні двері. І тут я чую, як валиться стеля. У якийсь момент я подумала про найгірше і почала йому дзвонити. На щастя, він відгукнувся”, – розповідає дівчина.

Коли вони поїхали, надворі вже чекали рятувальники та швидка допомога. Внаслідок нападу постраждали ще двоє мешканців будинку, але найважчі травми отримала Юлія.

БОРОТЬБА ЗА ЗІР: ЛІКАРИ, ХІРУРГІЯ ТА НЕПОДІЛЬНА ВІРА

– Я втратив багато крові. Як з’ясувалося пізніше, мені в обличчя потрапило близько 300 осколків скла. Спочатку мене відвезли в лікарню швидкої допомоги, там промили і зашили поранену руку, оглянули і відвезли в обласну офтальмологічну лікарню. Але сказали, що тоді неможливо було дістати скалки, бо з розрізаного обличчя текла кров. Тому мене перевели в обласну лікарню, де щелепно-лицеві хірурги майстерно зашили рани. «Я їм дуже вдячна, – каже Юлія.

Після цього її повернули в офтальмологічне відділення, де їй зробили першу операцію на оці, яка тривала майже шість годин. І сказали, що жінка ніколи не побачить.

Але пара не збиралася здаватися. Валерій наполіг на тому, щоб його дружину направили до Одеси, в Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В.П. Філатова.

– – В моєму оці залишився великий шматок скла, з яким я жив дев’ять днів. Коли лікар побачив його на УЗД, то сказав: “Як вони його витягнуть? Мабуть, доведеться око вирізати”. Це мене засмутило. Але вже тоді я подумала: ну, я зроблю хороший протез – може, чорний, а може, з блискітками», – не втрачала оптимізму Юлія.

На щастя, завдяки майстерності одеських хірургів їй вдалося врятувати око. Після ряду втручань Юлія стверджує, що зараз почувається добре, продовжує лікування вдома та чекає наступних операцій:

– Наразі про повернення зору говорити зарано. Мені пересадили рогівку, тому для загоєння потрібен час. Тепер я бачу тільки тіні, що рухаються, і то близько. Але я вважаю, що це тимчасово. Все, що мені потрібно, це час, терпіння, трохи зусиль – і я побачу вас знову. До того ж наші лікарі дуже круті. Ну а якщо не буде покращення, то поїдемо кудись за кордон. Але поки лікуємося тут.

А Юлія впевнена, що одужання залежить не лише від лікарів, а й від неї самої:

– Моя лікар сказала: позитивний результат залежить на 50 відсотків від неї, на 50 відсотків від мене. Тому я дотримуюся всіх рекомендацій: мені зараз протипоказані фізичні навантаження, не можна нахилятися, спати потрібно тільки на боці і так далі. Я чув історії про людей, які втрачали можливість одужати через свою необережність. Скажімо, хлопець, незважаючи на призначення лікарів, пішов купатися в море, і сталося непоправне – у нього відшарувалась сітківка ока і він втратив зір.

ПІДТРИМКА БЛИЗЬКОЇ ЛЮДИНИ

У бажанні Юлі знову побачити навколишній світ у всіх його барвах її підтримують друзі та рідні. Але найбільша опора – чоловік Валерій.

– Ми разом 13 років, хоча одружені лише чотири. Я безмежно люблю його. «Він моя надія і сила», — каже Юлія.

Додає, що поки що не має власного досвіду пересування містом. Тому мій чоловік завжди поруч і в усьому допомагає.

– Ми ще нікуди не ходимо, мене це втомлює. Ми були в супермаркеті, і це виявилося важко. Чоловік сказав, що ми були там півгодини, а начебто півдня. Це магазин, який ми відвідували дуже часто, і я знав, що на якій полиці. Але коли ти не бачиш, все змінюється, тому я поки не готова до таких візитів.

Також Валерій не приховує, що йому раніше ні про кого не доводилося доглядати. Але коли ви любите і цінуєте людину, ви зробите все, щоб їй було добре.

– Ми вчимося жити по-новому. Найбільші проблеми були на початку, коли не знав, що робити, куди звертатися. Збирали інформацію по крупицях звідусіль – у друзів, в інтернеті, навіть звернулися до ШІ», – розповідає Валерій.

БЛОГ ПРО БОРОТЬБУ І СТІЙКІСТЬ

Незважаючи на свій стан, Юлія за допомогою чоловіка створила блог, де розповідає, як діяти в надзвичайних ситуаціях, як не впасти духом, відчути себе повноцінною людиною і не зламатися під вагою непередбачуваних обставин.

«Важливо, щоб люди розуміли: поранений – це не каліка», – пояснює вона. – Так, я ще не бачу, але у мене є руки, ноги і голова. Я сам багато можу. Вам просто потрібна допомога в певних моментах.

Юлія наводить приклад неадекватної далекозорості, коли, скажімо, жінка годує і одягає дорослого сина, хоча він втратив зір лише на одне око. Вона вважає це неправильним, адже людина повинна навчитися бути самостійною за будь-яких обставин, інакше вона не зможе забезпечити себе в майбутньому.

Її головний меседж простий: “Не можна здаватися. Лежати і плакати не допоможе. Треба боротися в будь-якій ситуації”.

– Припустимо, у мене складна ситуація, і теоретично можна припустити, що я можу її ніколи не побачити. Але я впевнений: зір повернеться! – каже Юлія.

Зараз подружжя самотужки відновлює зруйнований внаслідок обстрілів заклад громадського харчування.

«Нам дуже подобається те, що ми робимо, і хочемо знову годувати людей смачною їжею». Це наше життя», – каже Валерій.

Про дітей теж мріють. Кажуть, ці плани довелося трохи відкласти. Але все ще попереду.

Алла МірошниченкоМиколаїв
Фото Наталії Грудової та з особистого архіву подружжя Матвєєвих